Крадійка книжок

Коли минуло дванадцять днів, відколи поїхав Алекс Штайнер, Руді вирішив, що з нього вже досить. Він забіг через хвіртку і постукав у двері Лізель.

- Kommst?

- Ja.

Їй було байдуже, куди він збирався і що він замислив, але без неї він не піде. Вони пройшли Небесною вулицею, Мюнхенською і вийшли з Молькінґа. Минула добра година, поки Лізель поставила важливе запитання. До того вона лише зиркала на рішуче обличчя Руді чи вивчала його напружені руки і стиснуті кулаки, які він сховав у кишенях.

— Куди ми йдемо?

— Хіба не ясно?

Лізель намагалась не відставати.

— Якщо чесно, то не дуже.

— Я хочу його знайти.

— Свого тата?

— Так. — Він замислився. — А знаєш, ні. Краще я знайду фюрера.

Кроки пришвидшились.

— Навіщо?

Руді зупинився.

— Я хочу його вбити. — Він навіть розвернувся на місці, звертаючись до всього світу. — Чуєте, ви, покидьки? — Вигукнув хлопець. — Я хочу вбити фюрера!

Вони пішли далі і подолали ще кілька миль. Саме тоді Лізель відчула непереборне бажання повернути назад.

— Руді, скоро стемніє.

Він йшов далі.

- І що з того?

— Я повертаюся.

Руді зупинився і глянув на неї так, ніби вона його зрадила.

— Чудово, крадійко книжок. Давай, покинь мене. Закладаюся, якби наприкінці дороги валялася якась задрипана книжка, ти б не зупинилась. Правда?

Певний час обоє мовчали, та незабаром Лізель набралася сміливості.

— Думаєш, ти один такий, Saukerl? — Вона відвернулась. — Тільки твого тата забрали…

— Що це означає?

Лізель якусь мить рахувала.

Мама. Братик. Макс Ванденбурґ. Ганс Губерманн. Їх усіх не стало. А в неї так ніколи й не було справжнього тата.

— Це означає, - сказала вона, — що я йду додому.

Десь п’ятнадцять хвилин вона крокувала сама, і навіть тоді, коли її нагнав Руді, зі збитим диханням і спітнілими щоками, вони ще майже годину не розмовляли. Вони просто разом ішли додому — з наболілими п’ятами і втомленими серцями.

У книжці «Пісня у темряві» був розділ під назвою «Втомлені серця». Закохана дівчина пообіцяла свою руку юнаку, але згодом він утік з її найкращою подругою. Лізель запам’ятала, що то був тринадцятий розділ. «Моє серце так втомилося», — сказала та дівчина. Вона сиділа в капличці і писала у щоденнику.

Ні, думала по дорозі Лізель. Це моє серце втомилося. Тринадцятирічне серце не має так почуватися.

Коли вони дійшли до околиць Молькінґа, Лізель кинула хлопцеві кілька слів. Попереду виднів «Овал Губерта».

— Руді, пам’ятаєш, як ми там бігали?

— Аякже. Я якраз сам про це подумав — згадав, як ми впали.

— Ти казав, що вимазався лайном.

— Та то була багнюка. — Тепер він не приховував свого веселого настрою. — Я вимазався лайном на зборах «Гітлер’юґенд». Ти все переплутала, Saumensch .

— Нічого я не переплутала. Я розповідаю те, що ти сам тоді сказав. Те, що розповідають, і те, що насправді сталося, — це зазвичай дві різні речі, особливо у твоєму випадку, Руді.

Оце вже краще.

Коли вони проминули Мюнхенську вулицю, Руді зупинився і зазирнув до вітрини татової крамниці. Перед від’їздом Алекс радився з Барбарою, чи варто їй самій вести справи за його відсутності. Вони вирішили, що не варто, зважаючи на те, що останнім часом роботи у нього було небагато, та й хтозна, раптом втрутяться партійці. Агітатори ніколи не схвалювали підприємців. Солдату досить і армійської зарплатні.

На вішаках висіли костюми, у дурнуватих позах застигли манекени.

— Мені здається, що цьому ти сподобався, — за якийсь час промовила Лізель. Це був її спосіб сказати, що їм треба йти.

На тротуарі Небесної вулиці разом стояли Роза Губерманн і Барбара Штайнер.

— Свята Маріє, - сказала дівчинка. — Вони здаються стурбованими?

— Я б сказав, лютими.

Щойно вони підійшли, як жінки засипали їх запитаннями — здебільшого щось на кшталт «Де вас обох чорти носили?», але дуже скоро їхня лють перейшла в полегшення.

Втім, Барбара вимагала відповіді.

— Ну, Руді, то де ви були?

Лізель відповіла замість нього.

— Він убивав фюрера, — пояснила вона, і кілька довгих секунд Руді здавався справді щасливим, тож Лізель і сама втішилась.

— Бувай, Лізель.

Через кілька годин Лізель почула якийсь шум у вітальні. Звук дотягнувся до її ліжка. Дівчинка прокинулась і завмерла, уявляючи собі привидів, тата, грабіжників і Макса. Вона почула, як щось відчинили, тоді потягнули, і враз запала якась химерна тиша. А тиша — це завжди велика спокуса.

Не ворушитися.

Ця думка багато разів крутилася в голові, але, мабуть, таки недостатньо багато.

Її босі п’яти картали підлогу.

Повітря втягувалось у рукави піжами.

Вона йшла темрявою коридору у напрямку тиші, яка щойно шуміла, у напрямку ниточки місячного світла, що лежало у вітальні. Лізель зупинилась, відчуваючи свої голі щиколотки і пальці. Вона спостерігала.

Її очі звикали до темряви трохи довше, ніж вона сподівалася, а коли призвичаїлися, Лізель була впевнена, що Роза Губерманн сидить на краєчку ліжка, притиснувши до грудей акордеон свого чоловіка. Пальці зависли над клавішами. Вона не рухалася. Здавалося, що й навіть не дихала.