Що таке українська література

Не казатиму про ідейне підложжя цих міркувань, тобто про філософію Конта, Спенсера, Ренана, Толстого… Хочу звернути вашу увагу, дорогий Читачу, лише на одне: якщо гасло «учитися, учитися й учитися» дійсно є відлунням «Мого життя», то в ньому неодмінно має бриніти щось українське, бо ж Чехов — українець. І сам Антон Павлович наполегливо це підкреслював. Наприклад, у 1902 році він казав Горькому: «Я справжній малорос, я в дитинстві й не говорив інакше, як по-малоросійськи». А ще він не раз писав про свої «хохлацьке серце», «хохлацьку кров», «хохлацьку логіку», «хохлацьку лінь»… Навіщо він це робив? Може, знав, що прізвище його діда «Чех» означає «хохол, чуприна»? Та ледве чи. Просто Чехов дуже любив свій рідний край. «Україна дорога й близька моєму серцю, — признавався він Агатангелові Кримському. — Я люблю її літературу, музику й чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко…» І, коли граф Толстой казав Чехову: «Да, да, да, вы очень русский», — він тим самим лише засвідчував, що Чехов якраз «нерусский»…

Але облишмо цю тему, бо, зрештою, автором гасла «учитися, учитися й учитися» був і не Ленін, і не Чехов. Це гасло належить одному з найбільших європейських мислителів XIX століття Михайлові Драгоманову, якого не любив Ленін, зате дуже шанував, скажімо, фундатор соціології Макс Вебер. Справді, ще в 1873 році Драгоманов, повернувшись із Європи й розпочавши лекції в Київському університеті (Леніну було на ту пору три роки, а Чехову — тринадцять), казав: «Студент повинен учитися, учитися й учитися, а не брати передчасної участі в політиці; політиком може бути тільки людина зовсім освічена й підготовлена». Потому він часто повертався до цієї думки. Зокрема, вже незадовго до смерті, 22 травня 1894 року, Драгоманов писав Франкові: «…Студенти мають свій обов’язок — учитись і через те вже не можуть сповняти обов’язків партійних».

І коли я починаю думати про гасло великого європейця Драгоманова «учитися, учитися й учитися», то відразу згадую, що однією з найважливіших рис української традиції споконвіку була повага до школи, оте «почитаніє книжноє», про яке сказано в «Ізборнику Святослава» 1076 року. Пам’ятаєте? «Добро єсть, братіє, почитаніє книжноє, паче всякому християнину: блаженні бо, рече, іспитающії свидінія Єго, всім серцем взищуть Єго». Останні слова взято зі 118-го Псалма. В українському перекладі вони звучать так: «Блаженні, хто держить свідоцтва Його, хто шукає Його всім серцем». Отже, «починаніє книжноє», школа — то ніщо інше, як сердечний порив до Абсолютного.

Та чи завжди в нас той порив мав належну силу? Ні. Недаремно десь наприкінці 1605 року невідомий автор «Перестороги», розмірковуючи про причини занепаду колись могутньої Руської монархії, казав: наші князі «багато з великим коштом намурували церков і монастирів і маєтностями їх забезпечили, золотом, сріблом, перлами й дорогим камінням церкви приоздобили, нанесли силу-силенну слов’янських книг, тільки того, що було найпотрібніше, — громадських шкіл — не закладали. А тому, з бігом часу, поганська грубість і єство, що тягло до цьогосвітньої марноти, так зміцніли, що потомки тих набожних благочестивих самодержців, княжат руських, зведені красотами цього світу, а наукам не навчені, впали у велике лакомство, взяли велику хтивість до панування й розділились… І очі свої вилупляли на панування, один одному їх видираючи та закликаючи собі на поміч ближчих сусідів, як-от угорців, поляків, литву, чинили між собою велике кровопролиття. А ті помічники, перемігши їхніх супротивників, перемагали потім і їх самих, і Руська держава переходила в їхні руки… Отак-то дуже зашкодило Руській державі те, що не могли громадських шкіл і наук поширити і їх не закладали, бо коли б мали науку, то не дійшли б тоді через своє незнання й глупоту до такої погибелі».