Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
Ж. Бі, я хотів би поставити вам одне запитання: якщо дельфіни, осідаючи на землі, думають піти до раю, чому тоді не всі дельфіни йдуть помирати на землю?
Бі. Треба мати сміливість, щоб умерти. Ми любимо плавати, ловити рибу, гратися й кохатися.
Ж. Ви дуже прихильні до Фа, правда?
Бі. Так.
Ж. Що було б, коли б його відібрали в вас?
Бі (схвильовано). Хіба мають забрати в мене Фа?
Проф. Севілла (підвівшись). Прошу вас, не ставте подібних запитань!
Ж. Бі, я не сказав, що хтось має відібрати його у вас, я запитав, що було б, якби вас розлучили з ним.
Бі. Я вмерла б.
Ж. Як?
Проф. Севілла. Не ставте таких запитань!
Бі. Я перестала б їсти.
Проф. Севілла (наполегливо). Бі, ніхто в тебе не забере Фа. Ніколи! Це я, Па, кажу тобі!
Бі. Правда, На?
Проф. Севілла. Правда. (До аудиторії). Хотів би пояснити, чому я втрутився. В дельфінів підвищена вразливість і уява. До того ж вони не так виразно, як ми, відрізняють дійсне від можливого. Сприйняти можливе означає для них пережити його. Ось чому треба бути обережним. Ви можете ставити запитання, що, на ваш погляд, не образливі, а насправді вони можуть стати дошкульними.
Ж. Я дуже засмучений, бо не хотів уразити Бі.
Ж. Я поставлю вам запитання, яке, напевно, не образить вас. Фа, у французів є прислів’я: щасливий, як риба в воді. Що ви думаєте про це?
Фа. Я не риба. Я належу до родини китових. Скільки разів треба це повторювати? Вам доводилося бачити риб’ячі очі? Вони круглі й тупі. А зараз подивіться на мої. (Фа відхиляє голову й моргає аудиторії. Тривалий сміх).
Ж. Я визнаю, що ваші очі некруглі й нетупі. Але моє запитання полягає не в цьому. Дайте, будь ласка, відповідь на моє запитання: чи ви щасливі у воді?
Фа. Без води моя шкіра швидко висихає, і я не можу довго жити.
Ж. Ви відповіли мені побічно. Я вас запитував, чи ви щасливі у воді. Чи можете відповісти мені?
Проф. Севілла. Прошу вас, не докучайте йому. Дельфін не звик до такого наступу.
Ж. Чому він не хоче відповісти на моє запитання?
Фа. Я хочу, та не розумію вас. Де ж я повинен жити, як не у воді?
Ж. Фа, позаяк ви щодня дивитеся телевізор, я гадаю, що ви не є необізнаною особою в міжнародних справах?
Лоррімер. Панове, як не прикро, але мушу сказати вам, що час, передбачений для прес-конференції, давно минув, ми вже перевитратили десять хвилин. (Протести). Я нагадую вам про те, що сказав спочатку: професор Севілла вважає, що прес-конференція з блискавками фотоапаратів, запитаннями й прожекторами — суворе випробування для його вихованців, і він гадає, що небажано її проводити більш як годину.
Ж. Містере Лоррімер, у мене ще три запитання. Дозвольте поставити їх.
Лоррімер. Що ж, ставте свої три запитання, і вони будуть останні.
Ж. Фа, що ви думаєте про Сполучені Штати Америки?
Фа. Це — найбагатша й намогутніша в світі країна. Вона захищає свободу й демократію. Американський спосіб життя найкращий від усіх інших.
Ж. Що ви думаєте про нашого президента?
Фа. Це добра людина, яка прагне миру.
Ж. Що ви думаєте про В’єтнам?
Фа. Звідти не можна нам іти, бо це означало б заохочення агресії.
Ж. Фа, на випадок війни ви взяли б зброю, щоб боротися на боці Сполучених Штатів?
Лоррімер. Це вже не три, а чотири запитання. З вашого дозволу я сам відповім. Фа не може взяти зброї, бо він не має рук. (Сміх). Панове, дякую за вашу люб’язну увагу й пропоную подякувати професорові Севіллі, його вихованцям Фа та Бі за їхній чудовий виступ. Я справді пишаюся тим, що був тут разом з ним, разом з вами у цей історичний день. (Тривалі оплески).
Югославський філософ Марко Льєпович на запрошення Каліфорнійського університету перебував у Сполучених Штатах, коли, наче бомба, вибухнула звістка про прес-конференцію, що відбулася 20 лютого. Його вразив химерний стан ейфорії й збудження, що панував тоді в США. У листі до свого приятеля — сараєвського лікаря він описав це так: «З великою гідністю американського народу вживаються, наче на противагу їй, окремі невеликі вади, серед яких я назвав би тенденцію до самовдоволення й здатність почувати себе морально виправданим. Одне й друге особливо зараз виразно видно з преси, радіо, телепередач і приватних розмов. Нині самозахвалювання досягає нечуваного ступеня, якого воно не досягало навіть у дні найвидатніших космічних досягнень. Що ж до «морального виправдання», то воно також набирає найнесподіваніших форм. Коли висловити їх якнайпростіше, то це виглядатиме приблизно так: «Якщо ми, американці, перші навчили дельфінів розмовляти, то тому, що ми цього заслуговуємо».