Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
Адамс наполягав, щоб під час інтерв’ю Бі й Фа лежали на твердому безводному дні басейну, а їх змочували б мокрими простирадлами або просто кропили водою. Я відкинув цю пропозицію, бо вважаю, що дельфіни повинні перебувати в природних умовах.
З свого боку, я запропонував тримати їх у звичайному для них середовищі, лише наповнити вщерть басейн водою, щоб дельфіни, відповідаючи на запитання, могли класти голови на бортик.
Коли розпочалася прес-конференція, жоден журналіст не мав ніякого уявлення, про що йтиме мова, — настільки все було оповите таємністю. Я ввійшов до зали разом із працівниками лабораторії, користуючись, як і всі, спеціальними перепустками. Ми сіли на першу лаву амфітеатру, ніби збиралися дивитися звичайну виставу з акробатичними номерами у виконанні дельфінів. Обидві таємні служби були добре представлені тут своїми агентами, й Арлетта крадькома показала мені містера Сі, що скромно сидів у п’ятому ряду; він був саме такий, як вона мені його описала: кругловидий, рум’яний, енергійний, з холодними очима. Неподалік від нього я помітив «величаву, як природа, але не настільки природну» місіс Грейсу Фергюсон, котра, як тільки я глянув на неї, підвела правицю й, розігнувши пальці, замахала ними, начебто грала на піаніно. Я подумав, що її чоловік, крім усього, був власником газети, й місіс зуміла захопити місце якогось бідолахи, запрошеного сюди. Вона вдяглася так, як, на її думку, мала б одягтися журналістка, — в білу гофровану спідницю й білу блузку без рукавів. Не знаю чому, але найпростіші речі, що їх носила вона, здавалися дорогоцінними. Ще до того, як Лоррімер надав мені слово, вона встигла передати мені складену вчетверо цидулку такого змісту:
«Дорогий Генрі, я так рада за Вас. Грейса».
Присутність самого Лоррімера й той факт, що він коротким виступом відкрив прес-конференцію, засвідчили, що державне агентство мало намір скористати з дослідів, які воно фінансувало. Розуміючи, наскільки журналістів заінтригує новина, яку їм обіцяли й про яку вони нічогісінько не відали, — інакше вона не була б сенсаційною, — він вдався до гри: ще раз наголосив на її значимості, але в чому річ розповів лише наприкінці свого виступу, не вдаючись до деталей. Зробив він це досить спритно. Спершу представив дельфінів, моїх працівників і мене самого. Підкреслив, що прес-конференція розрахована тільки на годину, бо професор Севілла побоюється, аби юрба, блискавки фотографів і сяйво телевізійних юпітерів не стомили дельфінів. Нарешті він заявив, що для журналістів випала велика честь брати участь у такій важливій прес-конференції, бо 20 лютого 1971 року, напевне, залишиться в історії Сполучених Штатів і планети в цілому таким пам’ятним днем, як дні, що відзначені вибухом першої атомної бомби в Аламогардо й першим польотом людини в космос.
Однак, додав він, професор Севілла і його працівники не винайшли ніякої нової зброї, не відкрили нову речовину, ані нових сполук речовин. Принаймні їхній успіх не такий видовищний, як атомне чи космічне досягнення. Проте коли б вдалося застосувати до інших дельфінів результати, яких домігся професор Севілла з Бі й Фа, то людина за найкоротший час стала б повним володарем не тільки поверхні морів, а й їхніх глибин, бо це панування стає все необхіднішим для захисту свободи й демократії.
Наприкінці Лоррімер сказав, що надає мені слово, й попросив мене викласти історію мого сенсаційного експерименту, оскільки мені випала честь уперше розв’язати «проблему спілкування людини з твариною за допомогою розмовної мови».
Лоррімер виголосив цю фразу швидко і сів так різко, що всі здивувалися і, отетерівши, перепитували: «Що? Що він сказав? Що за дивина?» Журналісти ошелешено перезиралися між собою.
Як тільки Лоррімер сів, я підвівся, ставши спиною до басейну, де пустували Бі й Фа, ні на мить не віддаляючись бодай на метр одне від одного. Для журналістів я не був невідомою особою, оскільки мені доводилось читати кілька лекцій, про які повідомляла преса. Але я не був таким видатним дельфінознавцем, як доктор Ліллі, котрий опублікував 1961 року відомий бестселлер. Нагадую, тоді люди поспішно дійшли висновку з цієї публікації, що доктор Ліллі розмовляє англійською мовою зі своїми дельфінами. Насправді автор нічого не писав про це, лише твердив, що таке можливе. Його книга, написана жваво й гоноровито, з численними фотографіями дельфінів, самого доктора Ліллі та його дружини (вельми чарівної), мала гідний успіх. Дехто з дельфінознавців (до них я не належав) ста-пився до неї з недовірою, бо вважав, що вона принесла докторові Ліллі велику популярність, праці якого не давали йому на це права.