Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
В усіх культурах світу присутні дві форми ввічливості, та завжди одна з них переважає. В англійській культурі домінує «негативна ввічливість», в той час як американська тяжіє до більш відкритої, інклюзивної «позитивної ввічливості». Таке розмежування, певна річ, дуже умовне, і все залежить від класових та субкультурних відмінностей в межах культури. Однак, скидається на те, що туристи із «позитивноввічливих» культур частіше не розуміють англійців і болісніше реагують на нашу «люб’язну» прохолодність. А туристи із подібних нам, стриманих культур реагують не так критично (Браун та Левінсон зараховують до «негативноввічливих» культур Японію, Мадагаскар, а також певні касти в Індії).
Експерименти зі штовханиною і правило рефлекторного «перепрошую»
Отож берімося за експерименти із штовханиною. Декілька чудових пообідь я присвятила експерименту — випадково-навмисно штурхала людей в автобусах та інших людних місцях (двірцях, станціях метро, автобусних зупинках, торгових центрах, на перехрестях та ін.). Я перевіряла, чи люди казатимуть мені «перепрошую». Багато інформаторів — і місцеві, і туристи — казали, що наша звичка «рефлекторного перепрошую» особливо їх вразила і є дивовижним наочним прикладом англійської ґречності. Та й я особисто не раз ту ґречність випробувала на собі. Однак, мій обов’язок науковиці велить протестувати теорію на практиці — провести один-два експерименти в полі.
Штовханина стартувала не аж так, щоб вдало. По суті, перші штурхання вийшли доволі успішними, бо мені вдалося їх замаскувати під випадкові зіткнення[44], та я все зіпсувала, коли випалила вибачення першою, не давши людині й слова сказати. Вийшло як завжди — я протестувала свою англійськість: з’ясувалося, що як тільки я зачеплю людину, хай навіть ледь-ледь, то одразу автоматично кажу «вибачте». Після декількох фальстартів я врешті-решт спромоглася подолати мимовільний рефлекс: перш ніж буцнутися в когось, я закушувала губу — сильно і досить боляче. Відпрацювавши техніку, я взялась за науковий аспект експерименту — намагалася штовхати лише типових представників певних класів і тільки у відповідних локаціях. На мій подив, англійці виправдали свою репутацію: приблизно з 80 відсотків жертв «перепрошували», коли я на них наскакувала, — навіть тоді, коли зіткнення було явно з моєї вини.
Варіанти відповіді іноді трохи видозмінювалися: я виявила, що старші вибачалися трохи частіше, аніж молодші (найрідше перепрошували хлопці у старшому підлітковому віці, особливо, коли йшли компанією); у британців азійського походження рефлекс вибачень розвинутий сильніше, аніж у афро-британців та вихідців із країн Карибського басейну (мабуть, тут суть у відголосках тенденцій негативної ввічливості в індійській культурі, адже вибачатися першому — це очевидний вияв ввічливості, яка одразу дає зрозуміти, що особа не хоче нав’язуватись і порушувати чужі кордони). Та ці відмінності незначні, адже більшість «штурхнутих» — незалежно від віку, класової приналежності та етнічного походження перепрошували, коли я «випадково» їх таранила.
Результати експериментів слід було перевірити і в інших країнах: а то ми мало (чи й нічого) не довідалися б про феномен англійськості, якби результати за кордоном були тотожними до внутрішніх результатів. Тож я провела серію «контрольних експериментів» і навмисно активно таранила людей у Франції, Бельгії, Італії, Росії, Польщі та Лівані. Для того, щоб забезпечити репрезентативну міжнародну вибірку, я ще й штовхала туристів різної національності (американців, німців, японців, іспанців, австралійців, скандинавів), яких відслідковувала у туристичних пастках Лондона та Оксфорда. Лише в японців (як несподівано!) я виявила щось схоже на наш перепрошувальний рефлекс, та з ними навдивовижу складно експериментувати — надто вже вправно ухиляються від зумисних наскоків[45]. Не те, щоб зіткнення з представниками інших національностей були неприємними чи ми розходились непривітно, ні, більшість казали «Обережно!» чи «Стережись!» (або ж відповідник рідною їм мовою), багато хто реагував привітно, простягав руку допомоги, щоб не дати мені впасти, іноді, перш ніж рушити далі, вони співчутливо перевіряли, чи я не поранилася. Та скидається на те, що автоматична відповідь «перепрошую» притаманна лише англійцям.