Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Я вже раніше згадувала, що правило заперечення має два аспекти: перший — ми прикидаємося, що людей навколо нема, другий — часто ми прикидаємося, що й нас теж нема. Привертати до себе увагу у громадському транспорті, на думку спільноти, — просто немислимо. Одначе, є люди, які переступають через цю заборону — вони голосно говорять і сміються собі, замість того, щоб ховатися тихенько за газетою, як це заведено. Та цих говорунів завше меншість, і решта дивиться на них з осудом.
Принаймні так було до появи мобільних. Мобільні пробудили наших внутрішніх страусів: безмозкий страус ховає голову в пісок і думає, що його ніхто не бачить, так само і тумануваті пасажири ховаються у телефонах і думають, що їх ніхто не чує. Ті, хто говорять по мобільному, думають, що навколо них виростає така персональна бульбашка, яка захищає їх від натовпу і напряму з’єднує з тим невидимим співрозмовником. Вони можуть радісно — ще й голосно, так, що їх чує піввагона, — базікати про деталі особистого та професійного життя, а такі справи, зазвичай, обговорюють приватно або взагалі секретно. Це на руку цікавським дослідникам — особисто я отримала багато інформації від страусів з мобільними телефонами, — але дуже діє на нерви решті пасажирів. Звісно, що ніхто з них не вживатиме заходів — всі тільки кряхтітимуть, зітхатимуть, закочуватимуть очі і хитатимуть скрушно головами.
Не всі англійці — страуси. Багато хто, навіть більшість, достатньо розумні, щоб усвідомити, що їхні розмови добре чутно всім навколо. І вони щосили стишують голос. Ті крикуни-сомнамбули, правда, у меншості, але та меншість дуже помітна і надзвичайно дошкульна. Частково справа в тім, що англійці не скаржаться галасливій особі напряму. Вони тихенько жаліються одне одному, або вивалюють жаль на співробітників, коли дістануться на роботу, або ж дружині чи чоловікові, коли прийдуть до додому, або ж напишуть листа в газету! У телевізійних та радіопрограмах повно жартів про несусвітню тупість галасливих страусів з мобільними телефонами. Особливо банальні до неможливого та геть неввічливі репліки «Мамо, то ви? Як то не ви? А я в поїзді!». Газетні колумністи теж вправляються у красномовстві на цю тему.
Суто на англійський манір, ми спрямовуємо лють у русло нескінченних жартів та ритуальних нарікань, списуємо кубометри паперу і марнуємо години ефірного часу, але так ніколи і не можемо достукатись до першоджерела проблеми. Ніхто з нас не має достатньо відваги і нахабства, щоб підійти до страуса з телефоном і попросити припинити розмову. Залізничні компанії знають про цю проблему. Деякі навіть спроектували спеціальні «тихі» вагони, де не можна говорити по телефону. Більшість дотримується правила. Та ніхто й слова не скаже, якщо раптом перелітний страус проігнорує заборону. Навіть у «тихих» вагонах найгірше, що може трапитися зі страусом — він може потрапити під обстріл обурених поглядів з-під лоба.
Правила ґречності
Хоч і багато гостей-іноземців, яких я опитувала, скаржилися, що англійці стримані, та всі захоплювалися тим, які ж ми ґречні. Білл Брайсон дуже влучно описав цей суперечливий факт. Він був вельми здивований і навіть спантеличений, коли побачив, яке «виважено-впорядковане» лондонське метро: «Тисячі людей, що спускаються та підіймаються сходами, йдуть на ескалатор, сідають і сходять з переповнених поїздів, розчиняються в темряві, понуривши голову, мовчазні, ніби персонажі з “Ночі Ходячих Мертвяків”» А ще декількома сторінками та станціями далі він не може натішитися з величезного збіговиська фанатів регбі — такі вони люб’язні: «Вони чемно заходили до вагону, не штовхалися і перепрошували, коли ненароком когось зачепили чи ненавмисно займали чиєсь місце. Я був у захваті від того, як вони інстинктивно дбають про інших. До мене раптом дійшло, що це, насправді, звична річ тут, у Британії, а ми цього майже не зауважуємо».
Правила негативної ввічливості
На мій погляд, сумнозвісна стриманість і славнозвісна ґречність — це різні сторони однієї медалі. Власне, до певної міри наша стриманість і є формою ґречності, яку соціолінгвісти Браун та Левінсон визначають як «негативну ввічливість». Дослідники визначають цей термін як відмову від втручання в особистий простір людей (на противагу до «позитивної ввічливості», яка відображає потребу соціальної взаємодії та схвалення). Стриманість, настороженість та відлюдькуватість англійців у громадському транспорті — саме та нелюдимість, на яку скаржаться іноземці, — це все характерні віхи «негативної ввічливості». Те, що може спершу здатися неприязністю, насправді є формою запобігливості: ми судимо інших по собі і переконані, що решта людей мають таку ж гостру потребу приватності, як і ми. Тож ми просто не пхаємо носа в чужі справи і ввічливо ігноруємо всіх навколо.