Спостерігаючи за англійцями

Моя інформаторка — молода жінка, секретарка у лондонській PR-агенції — зовсім не скидалася на сором’язливу і боязку. Власне кажучи, я б навпаки назвала її товариською, жвавою і приязною. Я обрала для прикладу саме нашу з нею розмову, оскільки її відповіді дуже типові — майже усі пасажири, з якими мені довелося поспілкуватися, сказали, що навіть ледь помітний кивок служить потужним поштовхом до зближення. Більшість опитаних дуже обережно ставляться до зближення, адже, як пояснив ще один типовий пасажир: «Тільки почни вітатися з людьми — я маю на увазі кивати їм, — то й оком не встигнеш кліпнути, як вже й вітаєшся з ними “доброго ранку”, а потім, дивись, та й говорити про щось доведеться!». Я зауважила, що дехто з пасажирів оце своє небажання кивати на знак привітання чи вступати у візуальний контакт окреслює фразами на зразок «вершина айсберга» і «слизька доріжка» (візуальний контакт у громадських місцях ніколи не триває довше, ніж долю секунди, — якщо ви таки зустрілися поглядами з незнайомцем, то одразу відводьте очі, якщо ж ви затримаєте погляд хоча б на секундочку, то це можуть сприйняти за акт агресії або флірту).

Кожного інформатора чи інформаторку я запитувала, а що ж такого страхітливого у коротенькій дружній балачці з пасажиром? Моє питання сприймали як особливий вид тупізму. Вочевидь, суть проблеми полягає в тому, що, заговоривши раз, доведеться говорити знову й знову: якщо ви вже визнали, що особа існує, вже не вийде вдавати, що її нема. Відтак вам доведеться ґречно теревенити кожного дня. Скоріш за все у вас буде мало спільного, тому розмова не клеїтиметься і буде вкрай недолугою. Або ж, чого доброго, доведеться якось викручуватися і уникати новоявленого товариша, наприклад, стояти з іншого краю платформи і ховатися за кофі-корнером. Чи, чого доброго, навмисно сідати в інший вагон поїзда! А це також дуже неввічливо і загалом так само неприємно. Одне слово, не дорога, а суще жахіття, навіть уявити страшно!