Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Моя інформаторка — молода жінка, секретарка у лондонській PR-агенції — зовсім не скидалася на сором’язливу і боязку. Власне кажучи, я б навпаки назвала її товариською, жвавою і приязною. Я обрала для прикладу саме нашу з нею розмову, оскільки її відповіді дуже типові — майже усі пасажири, з якими мені довелося поспілкуватися, сказали, що навіть ледь помітний кивок служить потужним поштовхом до зближення. Більшість опитаних дуже обережно ставляться до зближення, адже, як пояснив ще один типовий пасажир: «Тільки почни вітатися з людьми — я маю на увазі кивати їм, — то й оком не встигнеш кліпнути, як вже й вітаєшся з ними “доброго ранку”, а потім, дивись, та й говорити про щось доведеться!». Я зауважила, що дехто з пасажирів оце своє небажання кивати на знак привітання чи вступати у візуальний контакт окреслює фразами на зразок «вершина айсберга» і «слизька доріжка» (візуальний контакт у громадських місцях ніколи не триває довше, ніж долю секунди, — якщо ви таки зустрілися поглядами з незнайомцем, то одразу відводьте очі, якщо ж ви затримаєте погляд хоча б на секундочку, то це можуть сприйняти за акт агресії або флірту).
Кожного інформатора чи інформаторку я запитувала, а що ж такого страхітливого у коротенькій дружній балачці з пасажиром? Моє питання сприймали як особливий вид тупізму. Вочевидь, суть проблеми полягає в тому, що, заговоривши раз, доведеться говорити знову й знову: якщо ви вже визнали, що особа існує, вже не вийде вдавати, що її нема. Відтак вам доведеться ґречно теревенити кожного дня. Скоріш за все у вас буде мало спільного, тому розмова не клеїтиметься і буде вкрай недолугою. Або ж, чого доброго, доведеться якось викручуватися і уникати новоявленого товариша, наприклад, стояти з іншого краю платформи і ховатися за кофі-корнером. Чи, чого доброго, навмисно сідати в інший вагон поїзда! А це також дуже неввічливо і загалом так само неприємно. Одне слово, не дорога, а суще жахіття, навіть уявити страшно!
Спершу я з цього підсміювалася, ясна річ, та після глибинного самоаналізу зрозуміла, що й сама уникаю контакту, і мені зовсім нема чим виправдати свою поведінку. Як я можу висміювати страхи пасажирів і ті елегантні спроби уникнути контактів у транспорті, якщо я застосовую ту ж тактику, щоб убезпечитись від небажаного спілкування впродовж одноразової півгодинної поїздки? А вони ж «попали» на роки щоденних поїздок. Вони мають рацію: навіть уявити страшно! Без сумніву, ніяких кивків мінімум з рік!
Я роблю відступ від типово англійської поведінки лише за умови «польових досліджень» — тоді я ставлю незручні питання і перевіряю гіпотези, а для цього мені потрібні піддослідні «об’єкти». Інші різновиди польових досліджень, як-от прості спостереження, цілком вписуються у стандарти англійського відлюдництва у транспорті. Як на те пішло, то записничок дослідника — це дієвий сигнал «стоп» для охочих побалакати. Проте, перш ніж братися до опитувань та експериментів, я маю взяти себе в руки і подолати страхи та перестороги. Проводячи опитування у громадському транспорті, мені доводиться переступати не лише свої перестороги, а й соціальні заборони пасажирів. У певному сенсі, усі мої польові інтерв’ю з пасажирами електричок — а також в автобусах, потягах, метро — також можна назвати експериментальним ламанням правил, адже, звертаючись до них, я автоматично порушувала правило заперечення. Однак, я намагалася мінімалізувати стрес (для обох сторін), де це можливо, і шукала порятунку у винятках з правила заперечення.
Загалом є три ситуації, в яких можна переступити через правило заперечення, визнати існування інших пасажирів і заговорити до них напряму.
Перша ситуація — це «похибка на ввічливість», як я її називаю: коли не заговорити — це гірше, аніж заговорити, і цим порушити приватність. Як-от, коли ви випадково штурхнете когось і потрібно вибачитись; як хтось просить вас посунутися і каже «перепрошую»; як запитують, чи місце коло вас вільне; як питають, чи можна відчинити вікно. Проте, варто зауважити, що ці словесні акти ввічливості не вважаються приводом для подальшої розмови, це не прелюдія до товариської бесіди: коли ви вибачилися, як велить етикет, чи попросили про послугу, то зразу повертайтеся у режим заперечення. Похибка на ввічливість не дуже допомагає у процесі дослідження, хіба що годиться для визначення рівня переляку та роздратування, які виникають у пасажирів при найменшій спробі продовжити спілкування: якщо на мої ввічливі вибачення чи питання я чую суху односкладову відповідь або ця відповідь взагалі невербальна, а, скажімо, пасажир різко кивне мені, то я одразу знаю, що на роль потенційного піддослідного він ніяк не пасує.