![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
«А мій син? — крикнув Косняч, — що з моїм сином?»
«По законам Прави, — озвався брат, — чоловік усиновлює дитя вдови. У тебе немає сина, як немає дружини і рідних.»
З тим і пішов старший Борич, а Косняч стояв серед торговища, наче вритий, і серце йому сходило кров’ю.
Час йшов, а нічого не змінювалось. Отець Ніфонт радив молитись, аби зм’якшилися серця людей, котрі живуть у поганстві, і осяяла б їх любов і віра Христова. Косняч намагався молитись, а сам уявляв, як Межибор, кароокий тихий юнак, зовсім не схожий на світловолосих Боричів, цілує вуста його жони, і аж зубами скрипів від безсилої люті.
Чотири літа промучився отак княжий дружинник. Врешті трапилась нагода — зчепились Боричі з борисоглібськими мніхами за бортні місця. Святі отці колінкували перед Ізяславом, нагадували про десятину, про діда Ізяславового, Володимира-князя, котрий дбав про людей хрещених, а паче всього — про новостворені тоді монастирі і благали про справедливість. Косняч, котрий мав великий вплив на княжича, мовив тоді так:
«Чи до вподоби батькові вашому, мудрому Ярославу, буде, що ви дозволили язичникам кривдити мніхів?»
І Ізяслав звелів воїнам готуватись. Аби приборкати непокірних Боричів.
— Я не думав, що вони будуть аж так опиратись, — бурмотів нині п’яний воєвода, а не приспана совість підказувала: думав! І навіть сподівався на те! Адже старий Гатило замолоду не скорився і Володимиру-князю, а тим більше не збирався хреститись по слову його онука. Та не про батька думав Косняч, а про брата Межибора… Цей теж не скориться, хоч і має ніжну душу та все милується сонцем… Ось і буде привід вийняти меча…
Боричі билися люто…Ізяславові дружинники, роздратовані опором, оскаженіли і не милували вже ні жінок, ні дітей. Лише тоді Косняч зрозумів, що накоїв…Та ні, тоді ще не зрозумів, бо побачив Межибора у сорочці без пояса та полотняних гачах, босого, наче тільки-но встав чоловік з подружнього ложа… В руках Межиборових був меч старого Гатила, важкий варязький клинок, здобутий у якійсь битві, а це могло значити лише одне — батька вже нема в живих.
Та навіть це не зупинило Косняча, і він рушив на брата зі зброєю. Межибор був Боричем, і не відступив перед видимою смертю, хоча, певно, відав, що йому не здолати княжого дружинника в кольчужній броні. Косняч зрубав брата, наче деревце, і тут таки побачив Калину…
«Межиборе! — крикнула вона розпачливо, — Боги! Межиборе!»
Хтось напав на Косняча збоку, і той почав відбиватись, аж поки не надбігли на поміч Тука з Чудином. Лише тоді Косняч розгледів, що бився з Ольгом і ось тільки зараз почав розуміти, що наробив.
«Що ж ти наробив? — вигукнула Калина. Вона стояла на колінах біля мертвого Межибора, — що ж ти накоїв, братовбивце?»
І Косняч побачив з жахом, що варязький клинок Гатилів жінка спрямувала собі в груди.
«Калино! — зойкнув він, — стій! Не бійся! Я все тобі пробачу! Задля дитини — зупинись!»
«Ти мені пробачиш? — спитала Калина з моторошним усміхом, — Ти?!»
«Не треба! — закричав Косняч, кидаючись вперед, — Калино!»
Він спізнився. Калина померла у нього на руках, і він поклав її поруч з братом. А далі був ще більший жах — розгромлене капище біля озера, мертва Святослава зі списом у грудях, і русяве хлоп’я, що притислось до підніжжя Перунова Образу. Хлопчик теж був Боричем, бо не захисту шукав у Громовержця, а намагався оборонити Святиню від Чудина з Тукою.
«Хто убив жінку?» — рявкнув Косняч, вже не володіючи собою.
«Оце щеня мене вкусило! — буркнув Чудин, — я хотів його прикінчити, а стара сама кинулась проти списа…»
«Цей хлопчик був з нею?»
«З нею… — озвався Чудин розгублено, — то й що?»
«Геть звідси, дикуни заокські! — загорлав Косняч, — не смійте чіпати хлопця!»
Він підійшов до хлоп’яти, і мовив лагідно:
«Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я Косач… Косач Борич… Я нині…, — він чомусь затнувся, — твій єдиний родич… Я заберу тебе з собою… Не бійся … Ти згадаєш мене! Не бійся…»
«Мама казали — ви не родич, ви зрадник! — вигукнув хлопець, — я ніколи не стану зрадником, як ви! Я — Сяйвір, син Межиборів!»
Косняч відчув тоді, що ось-ось зомліє. Підсвідомо він весь час боявся відплати Вишніх… Відплати за зраду! Ось вона відплата — мертва Калина, тавро братовбивці, і син, котрий зве батьком іншого!
«Крушіть зображення ідольські!» — почувся могутній голос, і Косняч пізнав отця Варсонофія, єдиного з мніхів туровських, котрий не побоявся супроводжувати Ізяслава. Говорили, що чоловік цей — розкаяний розбійник, і мабуть не брехали — мніх дійсно мав у собі щось від воїна.