Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Як кажуть історики, «не дрімали й Вітовт з Ягайлом». Головна суперечка Польщі та Великого Литовсько-Руського князівства з Тевтонським орденом точилася навколо Жемайтії — дідичної землі литовських князів. Особливо це стосувалося князя Вітовта, батько якого Кейстут разом із Ольгердом правили у Великому Литовському князівстві, розділивши сфери впливу. Саме князю Кейстутові у 1345–1377 роках довелося захищати Литву від посягань Тевтонського ордену. В ті роки «Протягом… двох десятиріч орден хрестоносців і Лівонський орден зорганізували приблизно 70 походів на Литву — по три-чотири походи на рік. 1356 року тевтонці вперше дійшли до Трокаю і Вільнюса» [83, с. 42].
Тому й пішла Литва на Кревську унію з Польщею. Це слід розуміти. І, як пам’ятаємо, «Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року… (Уже. — В.Б.) 1395 року імператор Священної Римської імперії, а 1403-го і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [83, с. 42].
Саме тому напередодні Констанцького Собору Вітовт і Ягайло «починають хрестити жемайтійців» — останній оплот язичництва в Литві, за землю котрих так чіплявся Тевтонський орден. У нього була своя стратегічна задача: якомога більше захопити прибалтійських земель та з’єднати в єдине ціле володіння Тевтонського і Лівонського орденів. Хоча, зрозуміло, що ця мета ніколи не афішувалася. Та про такий намір знали наші предки.
«Ось чому… 1416 року в Констанці бачимо делегацію із 60-ти жемайтійців, які всьому церковному собору доводять, що винні в тому, що вони нехрещені, тільки рицарі Тевтонського ордену, які намагалися це зробити силою. Церковний собор було переконано, тому він 1417 року прийняв рішення заснувати Жемайтійську єпархію, що є унікальною подією в історії Церкви — єпархії зазвичай засновують Папи» [83, с. 128].
На мою думку, українська і московська православні церкви після 1240–1250-х років не могли перебувати під опікою одного київського митрополита. Головною причиною цього була їхня належність до різних держав. Одна церква належала до Великого Галицько-Волинського князівства і, звичайно, мала свого митрополита. Друга церква діяла виключно на землях Золотої Орди, не мала нічого спільного з Києвом та Руссю і була ідеологічною зброєю ханів Золотої Орди. Ми пам’ятаємо, що хан Менгу-Тимур навіть воював з Константинополем у 1269–1271 роках за те, щоб підпорядкувати собі особисто церкву.
Сучасні українські історики змушені визнавати деяких окремих митрополитів нашої землі, які не мали з Московією нічого спільного, та існування в деякі роки на українсько-литовських землях незалежних митрополій. Робити подібне змушує їх не принципова позиція, незалежна від Москви, а неможливість спростування незаперечних фактів. Тобто, і в цьому питанні вони поки що продовжують московські баєчки. Хоча польський король Казимир III ще в часи свого правління (1333–1370 роки) досить чітко написав у листі до Константинопольського Патріарха:
«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Короля Казимира землі Ляхії й… Русі, і Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий — Митрополит Петро, третій — Митрополит Гавриїл, четвертий — Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича…» [48, с. 148].
Я не думаю, що польський король в листі до Константинопольського Патріарха називав вигадані імена митрополитів Руської землі. Тому маємо цілком достовірне джерело з цього питання.
Що цікаво: саме митрополит Петро із цієї четвірки був учасником 13-го Вселенського церковного Собору, який відбувся 1245 року в Ліоні.
Дотримуючись промосковського трактування історичних подій, українські історики кивають на Петра Ратенського, мовляв, то він міг бути на тому Соборі. Забуваючи, що Петро Ратенський помер 1326-го. Пов’яжіть, будь ласка, 1245-ий із 1326 роком і переконайтеся у московській брехні.