Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Передовсім виступили руські (українські) князі з роду Галицьких (Острозьких). (Далі ми побачимо, як поляки вчинили з ними). Про те, що Поділля 1430 року належало князівському родові Галицьких (Острозьких) ми уже розповідали. Не будемо повторюватися. Звичайно, їх підтримали руські князі та майже вся православна Литва.
«Навесні 1431 р. Свидригайло розпочав війну з Польщею за Поділля… Свидригайло зайняв Східне Поділля і намагався повернути Західне. На боці Свидригайла виступило також українське населення Поділля. Рятуючи ситуацію, що виходила з-під контролю, 1432 року поляки ініціювали державний переворот у Литві та позбавили Свидригайла титулу Великого Литовського князя. Новий князь Сигізмунд Кейстутович (ставленик католицької шляхти Литви. — В.Б.)… 1432 р видав у Гродно грамоту (що отримала назву Гродненської унії), за якою зобов’язався відступити Поділля Польщі» [147, с. 73].
Литовський князь-католик Сигізмунд вдруге, після Ягайла, порушив умови об’єднання двох Великих князівств: Руського та Литовського, грубо зрадивши руських (українських) людей та їх князів.
Розпочалася справжня війна. І, звичайно, її очолили не литовські князі, яких нам вигадали польські та московські історики, а руський (український) князь-старійшина роду Федір Галицький (Острозький). Хоча, слід розуміти, що керуючи тою важкою боротьбою, він не сам водив людей на битви, а скоріше — ухвалював рішення, оголошуючи свій князівський титул та ім’я — князь Федір. Русь відкрито висловлювала власну думку, власну незгоду з політикою польського короля та литовського князя. Особливо жорстока боротьба точилася за Поділля, де у перші роки протистояння князь Федір Галицький сконцентрував свої головні воєнні сили.
30 листопада 1432 року його військо розгромило польську армію під Копистирином на річці Мурафі. Ось як описав ті далекі події історик Юхим Сіцінський:
«Поляки, маючи на увазі зречіння від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Жигимонта (Сигізмунда. — В.Б.), вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від… (князя. — В.Б.) Федора… Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлю. (Князь. — В.Б.) Федір спалив… Брацлав разом з замком, і вийшов звідти… Але надходила зима і поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партизанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по п’ятам Подоляне. В грудні польське військо було на річці Мурафі, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села Копистирина і мали переходити річку. Тим часом (князь. — В.Б.) Федько діставши поміч від Татар та Волохів перейшов ранше Мурафу в другому місці й зробив засаду там, де Поляки мали переправлятись. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляне вдарили на Поляків. Настало велике замішання.
Поляки кинулися до річки, одні на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товаришам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що хотіли йти на поміч. Дуже багато тут народу пропало. Багато поляків потопились в річці або загрузли в багнах. Це було 30 листопада 1432 року» [151, с. 114–115].
Українські джерела свідчать: була повністю розгромлена польська армія. Напасники втратили тільки вбитими та втопленими близько 12-ти тисяч людей. Хоча, звичайно, польський хроніст Длугош, який перший розповів про ту битву, польської поразки не визнавав. Але то вже інше питання. Вони ж досі нашу визвольну війну Богдана Хмельницького не визнають, а називають її бунтом і смутою. Імперська пиха не дозволяє! Зазначимо: проти поляків на боротьбу піднявся весь православний український народ. Тобто ми маємо повне право заявити, що українці (русичі) Поділля, виступивши зі своїми князями проти поляків 1430 року, ніяким чином не пов’язували себе ні з поляками, ні з литовцями, ні з будь-ким іншим. Вони чітко визначали себе, як окремий етнос, як окремий народ, що мав своїх князів-поводирів та свою релігію. І цю істину сучасним українським історикам слід чітко засвоїти. Бо давній подільський історик Юхим Сіцінський засвідчив і таке:
Ще в 1431 році «Поляки двинули частину свого війська з-під Кременця на Поділля…
По дорозі вони немилосердно опустошали все, що попадалося під руки. Лютовання Поляків підняло проти них селян Брацлавщини. Вони напали на Поляків і положили на місці до двадцяти знатних шляхтичів. Польському війську не удалося навіть дійти до Брацлава» [151, с. 110].
«1433 р. під Кам’янцем (князь. — В.Б.) Федір… знову розгромив польські війська, які очолював Кам’янецький староста Федір (Теодор) Бучацький (і навіть взяв того в полон. — В.Б.). У березні-квітні 1434 р. він (князь Федір. — В.Б.) знищив частину польського війська біля м. Цварко (Cwarsko) на Поділлі» [52, с. 102].