Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Тому автор пропонує окреслити контури справжніх подій далекої минувшини, висвітливши насамперед, що робили руські (українські) князі роду Галицьких (Острозьких), діяльність котрих так люто приховували поляки та московити. Щось же за тим криється!
Отож, після смерті Великого Литовсько-руського князя Вітовта польська шляхта, скориставшись нагодою, заарештувала тогочасного володаря Поділля Івана Галицького (Острозького) і приєднала той край до земель Польської Корони. Головним, рушійним елементом загарбання Поділля 1430 року стала католицька церква. Всі інші чинники були тільки додатками до її дій. Ця істина не може викликати сумніву та суперечок, до яких нас постійно підштовхують.
Наступником Вітовта став Свидригайло — молодший брат Ягайла, якого на тій посаді підтримала вся руська (українська) знать Великого князівства. Польський король Ягайло був вимушений з тим погодитися.
«Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й ВКЛ. Яблуком розбрату стало Західне Поділля… Це цілком відповідало намірам Краківського двору після смерті Вітовта приєднати Поділля до Польщі. Тож не дивина, що по його кончині поляки захопили низку замків на Західному Поділлі. Обурений Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримав слова, і… на прикордонні спалахнула справжня війна» [65, с. 13–14].
Передовсім виступили руські (українські) князі з роду Галицьких (Острозьких). (Далі ми побачимо, як поляки вчинили з ними). Про те, що Поділля 1430 року належало князівському родові Галицьких (Острозьких) ми уже розповідали. Не будемо повторюватися. Звичайно, їх підтримали руські князі та майже вся православна Литва.
«Навесні 1431 р. Свидригайло розпочав війну з Польщею за Поділля… Свидригайло зайняв Східне Поділля і намагався повернути Західне. На боці Свидригайла виступило також українське населення Поділля. Рятуючи ситуацію, що виходила з-під контролю, 1432 року поляки ініціювали державний переворот у Литві та позбавили Свидригайла титулу Великого Литовського князя. Новий князь Сигізмунд Кейстутович (ставленик католицької шляхти Литви. — В.Б.)… 1432 р видав у Гродно грамоту (що отримала назву Гродненської унії), за якою зобов’язався відступити Поділля Польщі» [147, с. 73].
Литовський князь-католик Сигізмунд вдруге, після Ягайла, порушив умови об’єднання двох Великих князівств: Руського та Литовського, грубо зрадивши руських (українських) людей та їх князів.
Розпочалася справжня війна. І, звичайно, її очолили не литовські князі, яких нам вигадали польські та московські історики, а руський (український) князь-старійшина роду Федір Галицький (Острозький). Хоча, слід розуміти, що керуючи тою важкою боротьбою, він не сам водив людей на битви, а скоріше — ухвалював рішення, оголошуючи свій князівський титул та ім’я — князь Федір. Русь відкрито висловлювала власну думку, власну незгоду з політикою польського короля та литовського князя. Особливо жорстока боротьба точилася за Поділля, де у перші роки протистояння князь Федір Галицький сконцентрував свої головні воєнні сили.
30 листопада 1432 року його військо розгромило польську армію під Копистирином на річці Мурафі. Ось як описав ті далекі події історик Юхим Сіцінський:
«Поляки, маючи на увазі зречіння від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Жигимонта (Сигізмунда. — В.Б.), вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від… (князя. — В.Б.) Федора… Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлю. (Князь. — В.Б.) Федір спалив… Брацлав разом з замком, і вийшов звідти… Але надходила зима і поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партизанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по п’ятам Подоляне. В грудні польське військо було на річці Мурафі, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села Копистирина і мали переходити річку. Тим часом (князь. — В.Б.) Федько діставши поміч від Татар та Волохів перейшов ранше Мурафу в другому місці й зробив засаду там, де Поляки мали переправлятись. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляне вдарили на Поляків. Настало велике замішання.
Поляки кинулися до річки, одні на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товаришам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що хотіли йти на поміч. Дуже багато тут народу пропало. Багато поляків потопились в річці або загрузли в багнах. Це було 30 листопада 1432 року» [151, с. 114–115].