Хижа

Мак занурив руку у воду й спостерігав за візерунками, що утворювалися на ній від руху пальців.

— Я вже розумію, як мало в мене відповідей. Знаєте, ви мене або поставили з ніг на голову, або вивернули навиворіт.

— Маккензі, суть релігії — давати правильні відповіді, й деякі з них справді правильні. Але я маю на увазі процес, що веде до живих відповідей. Варто тобі лишень долучитися до нього, як ти змінишся зсередини. Існує чимало розумних людей, здатних висловлювати правильні твердження, народжені в їхньому розумі, тільки через те, що їх так навчили, але вони взагалі мене на знають. Тому скажи, як їхні відповіді можуть бути правильними, хоча вони й правильні, ти розумієш, про що я? — вона зраділа власній грі слів. — Тому, хоча вони висловлюються правильно, все одно помиляються.

— Розумію… Я чинив так упродовж багатьох років після семінарії. Інколи в мене були правильні відповіді, але я не знав тебе. Дні, проведені з вами, пояснили більше, ніж усі колишні відповіді разом узяті.

Вони й далі дрейфували за течією.

— То чи зможу я тебе знову побачити? — ризикнув запитати Мак.

— Звичайно. Ти зможеш мене побачити у витворах мистецтва, музиці, людях, Творінні, тиші, у радості чи скорботі. Моя здатність спілкуватися — безмежна, гнучка й жива, завжди налаштована на Татову любов і доброту. І ти побачиш і почуєш мене в Біблії зовсім по-новому. Не шукай правил і принципів, шукай справжніх стосунків — це шлях єднання з нами.

— Чи так, чи інак, але це не одне й те саме, що бачити тебе у своєму човні.

— Ні, це буде набагато краще, ніж ти можеш собі уявити, Маккензі. А коли ти нарешті заснеш для цього світу, у нас буде спільна вічність, яку ми проведемо разом віч-на-віч.

Раптом Сарайю зникла, хоча він уже знав, що насправді це не так.

— Допоможи мені, будь ласка, жити в правді! — промовив він уголос. — «І чим це не молитва?» — подумалося.

* * *

Коли Мак зайшов до хижі, то побачив, що Ісус і Сарайю вже сидять за столом. Тато, як завжди, була заклопотана – приносила великі тарілки зі стравами, які чудово пахли. Мак упізнав лише деякі з них, але тільки після того, як двічі добряче на них поглянув, щоб упевнитися, на що це схоже. Увагу також привертала відсутність зелені. Коли Мак повернувся з ванної кімнати, де мив руки, усі вже їли. Він підсунув четвертий стілець і приєднався до них.

— Насправді вам їсти необов’язково, чи не так? — запитав він, наливаючи собі в тарілку рідину, що нагадувала суп із морепродуктів — кальмарів, риби та інших невідомих делікатесів.

— Нам узагалі необов’язково будь-що робити, — заявила Тато.

— Чому ж ви тоді їсте? — поцікавився Мак.