Моральні листи до Луцілія

Я знаю, чим мені тут можна дорікнути: «Хочеш переконати нас у тому, що немає різниці,- чи втішатися радістю, чи, простягтись на дибі, втомлювати своєю терпеливістю ката?» - Я міг би заперечити, покликавшись на Епікура: мудрець, мовляв, навіть коли б він пікся у Фала-рідовім бикові(5), вигукне: «Мені приємно, бо це мене зовсім не стосується!» То що ж тут дивуватися, що я вважаю рівними блага того, хто приліг до бенкету, й того, хто стійко переносить муки, що ж тут, кажу, дивуватися, якщо навіть Епікур - неймовірна річ! - стверджує, що й пектися - насолода? Та скажу по-іншому. Між радістю і болем різниця, зрозуміло, величезна. При можливості вибору, її буду прагнути, його - уникати. Адже вона природна, він - протиприродний. Під тим оглядом відстань між ними справді мов од землі до неба. Коли ж мова про чесноту, то вона завжди однакова - чи то крізь радісне їй випадає іти, чи крізь печальне. Жодного значення не мають ні страждання, ні біль, ані будь-які прикрощі: доброчесність височить над ними. Як сонце затемнює своїм сяйвом дрібні смолоскипи, так і доброчесність своєю величчю прибиває, розпорошує всілякі болі, тяготи, кривди, й де тільки вона заблисне, там одразу згасає все те, що чуже їй. Хоч би які на неї впали біди, вона безслідно поглине їх, як перелітну зливу - море.

А щоб ти пересвідчився, що це саме так, то зверни увагу на доброчесну людину: вона завжди поривається до всього прекрасного. І хай дорогу перетне їй кат, хай мучитель наготує розпечене залізо,- вона стоятиме на своєму й думатиме не про те, що доведеться перетерпіти, а що потрібно робити, і тій роботі, якщо вона почесна, довіриться так, як довіряється комусь порядному й доброму: вважатиме її корисною для себе, безпечною, щасливою. Почесне, хоч тернисте й обтяжливе діло сприйматиме, як сприймає доброчесну людину, що знесилена, виснажена вбогістю або вигнанням. А тепер візьми доброчесну людину, що купається в багатствах, і зістав її з тією, у якої нема нічого, окрім тих багатств, що в ній самій: одна й друга людина - однаково доброчесні, дарма що неоднакові їхні долі. Отож, як я вже казав, судити слід так само і про вчинки, й про людей: однакової похвали гідна доброчесність як у того, хто міцний і вільний, так і в людині кволій, ув'язненій. Тож і свою доброчесність не більше хвалитимеш тоді, як доля дозволить їй селитись у твоєму здоровому, непошкодженому тілі, й не применшуватимеш її достоїнства, якщо те тіло буде скаліченим; інакше це б означало, що ти, дивлячись на рабів, оцінюєш господаря. Адже все те, над чим має владу випадок, приміром, багатство, тіло, почесті - всі ті речі хисткі, плинні, минущі; вони раз по раз вислизають із рук. Інша річ доброчесні діяння: вони вільні, нездоланні; до того ж було б неправильно завзятіше до них пориватися тоді, коли доля їх схвалює, а сахатися,- коли щось вороже стоїть їм на заваді. Спонукання у вчинках - це те ж саме, що приятелювання серед людей. Гадаю, доброчесну людину, котра ще й заможна, ти не любитимеш більше, ніж убогу; міцну й кремезну - більше, ніж хирляву й хворобливу. Значить, і того діла, котре спокійне й миле, ти не прагнутимеш більше, ніж того, що може завдати тобі чимало труднощів та мороки. В іншому разі з-поміж двох однаково доброчесних людей ти більше горнутися будеш до прилизаного й напахченого, ніж до запорошеного й кошлатого; врешті, дійдеш до того, що більше поважатимеш цілковито здорового, чиє тіло не зазнало жодних пошкоджень, аніж, скажімо, одноокого, немічного. Ну, а далі сягнеш своєю вередливістю такої межі, що з двох однаково справедливих і розважних волітимеш товариство буйноволосого, кучерявого. Якщо двоє рівні доброчесністю, то в усьому іншому різниці взагалі не видно, бо вона стосується навіть не частин, а чогось цілком випадкового. Який батько аж так несправедливо судив би про своїх дітей, що здорового сина більше б любив, ніж хворовитого; високого й стрункого - більше, ніж недорослого, присадкуватого? Не кладуть же й звірі жодної різниці між своєю малечею: лягають, щоб усіх їх однаково годувати. Порівну й птахи розподіляють поживу між своїм виводком. Улісс так само поривався до скелястої Ітаки, як Агамемнон(6) - до золотоверхих Мікен. Вітчизну ж любимо не через те, що вона велика, а через те, що вона - вітчизна. До чого, спитаєш, усе це? А до того, аби ти знав, що доброчесність на всі свої діла дивиться однаково прихильним оком, наче на своїх малят; до всіх вона ласкава, та особливо до тих, котрі трудніші, як, зрештою, й батьки більшу любов виявляють до тих дітей, котрих жаліють. Так і доброчесність: ті свої діла, котрі бачить у їхніх стражданнях, в утисках, не скажу, що більше любить, але, за звичаєм добрих батьків, більше до них горнеться, більше зігріває їх своєю ласкою.