Моральні листи до Луцілія

Отже, ухвали своє рішення або - це легше у подібних питаннях - оголоси, що для тебе ще не все ясно, і зажадай ширшого розгляду справи.- «Дивна приємність,- скажеш,- марнувати час на те, що не вгамує тобі жодної пристрасті, не прогонить жодного бажання!» - Що ж, я теж надаю перевагу тому, що втихомирює душу, і насамперед намагаюся збагнути сам себе(5), а потім уже всесвіт. Але й тепер, хоч ти й дорікаєш мені, часу намарно не витрачаю: навіть оті роздуми, якщо їх не здрібнювати, якщо не вдаватись до непотрібних тонкощів, підносять, полегшують наш дух, що прагне звільнитися з-під тяжкої ноші й повернутись до тих обширів, звідкіля він походить. Бо ж тіло - це тягар, це кара для духу; воно тисне, пригнічує його, тримає в путах, аж поки на допомогу не прийде філософія, поки не звелить йому насолоджуватися спогляданням природи, відіславши його від земного - до небесного. У тій мандрівці - його свобода: він вихоплюється з-під сторожі, набирається у небі снаги. Як митці, натомивши очі над якоюсь тонкою роботою, що вимагає напруженої уваги, та ще й коли приміщення поганенько освітлене, виходять на свіже повітря і десь у призначеному для громадського дозвілля місці втішають свій зір вільно розлитим світлом, так і дух, замкнений у тій понурій і темній оселі, за будь-якої нагоди поривається на простір і відпочиває, споглядаючи природу. Мудрець, а також той, хто прагне мудрості, хоч вони тісно зв'язані з тілом, усе ж кращою своєю часткою - вільні від нього, звернені думками у високість. Подібно до воїнів, які прийняли присягу, термін свого життя вони вважають терміном військової служби; вони виховали себе так, що ні любові до життя не чують, ані ненависті: терпляче переносять свою смертну долю, хоча знають, що краще жде їх попереду. Забороняєш мені приглядатися до природи й, забираючи з-перед очей цілість, залишаєш якусь частку? Я не мав би запитувати себе, якими є початки всесвіту? Хто формує всі речі? Хто порозмежовував усе те, що, поспливавшись докупи, бовваніло єдиним клубом бездіяльної матерії? Я не мав би дошукуватися, хто ж є творцем усесвіту? В який спосіб така громада прийшла до закону й порядку? Хто зібрав порозкидуване, поділив перемішане, а всьому тому, що лежало безформним звалищем, надав виразного обличчя? Звідки проливається таке світло? Чи його джерело - вогонь, а чи ще щось ясніше? Не вивідуватиму цього? Не знатиму, звідки я походжу? Чи один лише раз мені озирати цей світ, чи маю народжуватися знову й знову? Куди піду звідси? Яка оселя чекає душу, звільнену від її рабського існування в людському тілі? Забороняєш поцікавитися справами небесними, тобто велиш мені жити з опущеною головою?.. Ні! Я вищий, бо й народжений для чогось вищого, ніж для слугування своєму тілу, на яке дивлюсь не інакше, як на зашморг, що накинутий на мою свободу!