Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Капітан розмовляв із дівчиною в лікарняному скверику. Відповідала йому нескладно, часто зовсім замовкала, звівши очі на третій поверх лікарні, де містилося хірургічне відділення. З горем-бідою Турчин дізнався, що після репетиції в клубі Петро провів її додому, і там, біля воріт, проговорили ледь не до ранку.
— А скажіть, у клубі нікого чужого не було?
— Ні.
— І ніхто чужий вам не зустрічався?
— Ні. Ви їх половите? — глянула на капітана благально.
— Зловимо. Неодмінно.
Згодом, їдучи на мотоциклі до райвідділу, зрозумів, що не зможе глянути в ті голубі, довірливо-полохливі очі, поки зло не стане перед судом. А коли ще від дільничного дізнався, що Оксана сирота, живе в тітки, то й зовсім утратив спокій.
— Яка тебе муха вкусила? — дивувався Мамітько.
— А тебе хіба не кусає? Нічого ж не маємо…
— Прудкий дуже. Глянь-но на годинник, скільки ми працюємо?
— З учорашнього дня.
— Як-то? — звів брови майор. — Думаєш, що крадіжка в ларку й оця пригода взаємопов'язані?
— Щось тут є, — нерішуче промовив Яківчук. — Оті вчорашні й сьогоднішні сліди від гальмування…
— Давайте конкретніше, — слідчий обвів поглядом оперативників.
— Конкретного поки що нічого сказати не можемо, — сказав дільничний. — Але підозра є. Взяти Сашка Марченка. Вчора він на роботу спізнився, і дружок його, Вітька Моргун, — теж.
— Де працює цей Вітька?
— Агрономом у «Сортнасіннєовочі». Що то за контора і який там начальник — ви знаєте? Він більше молоду свою жінку глядить, ніж роботу. Правда, там і роботи тої катма. А на безділлі чортополохи ростуть.
Турчин згадав про знайдений неподалік обкраденого ларка недопалок зі слідами губної помади.
— Дівчат вони мають?
— Сашко постійної не має, сьогодні з однією, завтра з другою. У Віктора є, але вчора її у містечку не було: їздила у Вінницю до тітки. У цих гуляк є ще друзі, але я не встиг як слід про всіх дізнатись.
— Шофери серед них є?
— Аж двоє. На вантажних працюють.
— Ними треба зайнятися в першу чергу, — сказав Мамітько. — Ну, і Сашком. Отой ломик мене непокоїть. Сашко бував у дядька й міг бачити, де він стоїть. Треба також дізнатися, хто з дівчат з цієї компанії курить, і роздобути їхні недопалки.
— Дівчат таких небагато, — зауважив Турчин. — Було б непогано до всіх придивитися. Ну, і слід пильнувати, чи не з'явиться в кого японська магнітола. Може, захочуть продати. Вона коштує немало.
— Резонно, — зробив висновок Мамітько.
Турчин посміхнувся: «А він таки має начальницькі замашки…»
Начальник райвідділу Кіндратенко слухав оперативників мовчки, зрідка роблячи помітки. Крізь розчинене вікно лилися м'які пахощі саду, вривалися звуки вулиці: прогуркотіла машина, слідом продеренчав мотоцикл, тонко крикнула дитина, а по якомусь часі розсипався дівочий сміх…
— У вас усе? — полковник обвів підлеглих поглядом.
— Та ніби, — непевно відказав Мамітько.
Кіндратенко долонею пригладив ще досить густу, але вже зовсім сиву шевелюру, кашлянув:
— Біднувато… А то й зовсім бідно. Жодного факту, одні домисли. Згоден, збіг двох пригод ускладнює роботу. Проте якби ви проявили більше розпорядливості, то мали б хоч щось. А то ж і досі не знаєте, чим займався Марченко вночі. І про дружка його, — начальник глянув у блокнотик, — Моргуна теж нічого не відаєте. А треба врахувати, що, окрім цих двох, ви більше нікого не миєте. Та й коло пошуків треба розширювати. І більше настирливості, вміння, а то дочекаємося ще однієї пригоди.
Турчин слухав начальника, втупившись поглядом у середину великого, добряче потертого столу. За нього Кіндратенко вперше сів, коли мав на плечах лише капітанські погони. Кажуть, він тоді був веселий, компанійський… Та й Павло ще застав трохи того в його характері. Це вже останнім часом став дратівливим, завжди чимось невдоволеним, підлеглі вже почали забувати, коли й кого хвалив востаннє. Зовні полковник теж змінився: на широкому лобі повно зморщок, погляд збляк, плечі опустилися, кістляве обличчя все частіше застигає в задумі, зрідка на ньому пробігають сірі тіні. Кажуть, то тривожать давні рани, яких іще хлопчиком набрався в партизанах. Про те, як воював, він не говорив нікому, хоча щоразу, як тільки мінялася погода, скаржився, що крутить прострелена нога чи пробите осколком плече. Навіть знаходилися жартуни, які посилали до начальника: піди, мовляв, хай скаже, чи буде сьогодні дощ.
— Всі ми сходимося на одному, — вів далі полковник, — що в ларьок залізли молоді. А от придивитися пильно до райцентрівської молоді ніхто не хоче. От ви, Павле Якимовичу, що можете сказати про неї?