Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Віталій і Надія Калмикови
перед богом і людьми —
трагічно загинули через недосконалість
соціальних форм життя 25. V. 1912 р.
Губернаторша впала непритомна на руки губернаторові.
Але поліцмейстер нарешті зібрав усіх своїх городовиків. Кінні жандарми з'явилися також. Вони прибасували просто по могилах мусили ж вони бодай визволити полоненого губернатора! Поліцмейстер виліз на якийсь мавзолей. Він підняв руку з чорною траурною рукавичкою. Натовп дружно затяг:
— Надгробное риданіє, творяще пєень.
Поліцмейстер махнув чорною рукавичкою. Сотня городовиків кинулися в натовп, орудуючи піхвами щабель, мов свердлами. За піхвами вони просувалися самі. Вони всвердлювалися, прямуючи до центру — до губернатора і труни його дочки. Свердла боляче вгрузали в животи, били в пах, дерли одежу і дряпали тіло. Зойки й вигуки протесту сплеснули там і тут. Рудий семінарист раптом опинився вище усіх — він зіп'явся на плечі кільком товаришам і змахнув руками. Це привернуло увагу, на мить спинились і притихли всі — і натовп, і городовики.
Рудий семінарист ударив себе по лівій руці камертоном і підніс його до вуха:
— До-ля-фа! — дав він тон і змахнув руками вдруге.
— Вихри враждебные, — грянули семінаристи, — веют над нами…
Натовп підхопив і гучно кинув вгору пісню протесту, непослушенства і народного гніву.
Поліцмейстер махнув рукавичкою вдруге. Десятеро жандармів пустили своїх білих кобил під чорними попонами просто в натовп. Десять нагаїв зметнулися і спустилися на плечі, на голови, на обличчя найближчих…
В стогонах, зойках і криках натовп був розсічений зразу на кілька менших юрб. І кожну атакували десять городовиків. Вони розмахували піхвами і, не стримуючись, лупцювали направо і наліво.
— Р-р-р-разойдись! — репетували вони.
На хресті праворуч раптом з'явився якийсь чоловік. Чорна борідка закривала низ його обличчя, Він зірвав чорну шляпу і змахнув.
— Товариші! — закричав він. — Товариші!
Але ззаду, мов тигри, на нього плигнули вже двоє здорових городовиків. Вони вхопили його за плечі і повалили навзнак.
— Товариші! — долинуло ще раз і обірвалося.
Труни стояли осторонь — забуті і непотрібні. Коло одної лежала непритомна губернаторша. Десяток вельмож в мундирах метушилися біля неї. Інших вельмож заслонив від натовпу оркестр. Старих Калмикових — поштаря і швачку — кінний жандарм гнав кудись у кущі, просто по могилах. Народ розбігався хто куди, ховаючи голови, затуляючись руками від нагаїв і шабельних піхов. Рудого семінариста тримали за руки двоє молодих офіцерів, а третій — вусатий і сивий — бив його навідліг в обличчя, справа і зліва.
Школярі розсипались і кинулись урозтіч.
Городовики бігли навздогін, хапали неметких за коміри і волокли назад, до поліцмейстера. Городовиків цікавили, звісно, старші, але, проґавивши, вони хапали і менших — не повертатися ж з погоні з порожніми руками. Цупкі й злісні пальці вкліщилися маленькому Юрі в комір саме тої секунди, як він розігнався плигати через живопліт. Холодний піт зросив Юрі чоло, спину і руки.
— Пустіть! — шарпнувся Юра з несамовитим зойком.
— А, цуценя, тепер пустити?!
Городовик смикнув Юру за руку і вдарив піхвами під зад.