25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Аденауер немовби впав у анабіоз. Він не підтримував жодних контактів ні з новим режимом, ні з антигітлерівською опозицією, став таким собі патріархальним добрим дідусем, вирощував у садочку квіти та дерева, а ще зайнявся… винахідництвом. Ось назви деяких винаходів, які він намагався запатентувати: «Електрична щітка-граблі для знищення гусені», «Усунення куряви, що її створює автомобіль», «Виведення димоходу не на дах, а в каналізацію». Але насправді ці довгі 12 років нацистської ночі стали для Аденауера роками напруженої внутрішньої роботи. Він розробляв нову модель громадсько-політичного устрою для повоєнної Німеччини. Християнсько-соціальну модель, яка стала би альтернативою як комуно-соціалістичним та нацистським тоталітарним схемам, так і дикому капіталізму часів Веймарської республіки.
Наближався крах «тисячолітнього рейху». І на початку 1944 року Аденауер назавжди закинув свої винаходи.
20 липня 1944 року відбувся невдалий замах на Гітлера. Наступного дня було заарештовано одного із заколотників, старого друга Аденауера Йозефа Гіссена. Не витримавши гестапівських катувань, той назвав десятки своїх «спільників», серед них і доктора Аденауера. 23 серпня екс-бургомістра було заарештовано й привезено до концтабору в Кьольні. Ґуссі вдалося дізнатися, що його ім’я внесено до списку в’язнів, які мають бути вивезені на Схід. Це означало табір смерті й загибель. Відтак старий друг Аденауера, майор люфтваффе Ганс Шибуш, приїхав до концтабору з підробленим наказом про «негайне доправлення в’язня Аденауера до Берліна для допитів». Аденауер під прізвищем «доктор Вебер» сховався в маленькому готельчику «Нестер Мюле» в горах Гарцу. 24 вересня гестапівці заарештували Ґуссі. Слідчий-«психолог» її не бив і не катував — просто посадив до камери з повіями. А через кілька годин викликав на допит і «співчутливо» спитав: «А скільки років вашим донькам?» — «19 та 16», — відповіла Ґуссі. «Або ти негайно скажеш, де ховається твій чоловік, або твої дочки прямо зараз опиняться в цій камері!» — закричав гестапівець. І Ґуссі… вимовила два слова: «Нестер Мюле». Тієї ж ночі до готелю під’їхала машина з гестапівцями. Почувши галас, Аденауер підхопився з ліжка і з одягом у руках побіг на горище в марній надії, що гестапівці подумають, що він утік до лісу. Проте вони обшукали весь готель і знайшли Аденауера, що причаївся за димоходом. «Ну, що ж це ви так, пане бургомістре? Чи в ваші роки голяком стрибати по горищах?» — спитав його гестапівець, знущаючись. Ґуссі відпустили, а Аденауера відвезли до слідчої тюрми гестапо в Кьольні.
4 жовтня командиру танкового батальйону Максу Аденауеру прийшов з дому лист із сумними новинами. Попри важкі бої, він отримав відпустку «за сімейними обставинами» і 2 листопада вже був у Головному управлінні гестапо в Берліні. «Я і двоє моїх братів воюємо в танкових військах на Східному фронті, — сказав Макс гестапівському генералу. — Як має почуватися вояк на полі бою, якщо дізнається, що в тилу ні за що, ні про що хапають і саджають старого батька?» Якби такий вчинок у той час дозволив собі радянський офіцер-орденоносець, його кістки згнили б на Колимі. Гестапівці ж пообіцяли розібратися. І 20 листопада 1944 року доктор Аденауер вийшов на волю.
У першу ж ніч після звільнення Ґуссі перерізала собі вени на руках. Її врятували. Чоловік повернувся додому й усіляко її заспокоював, переконуючи, що вона вчинила правильно. Проте через кілька місяців Ґуссі отруїлася. Її знову відкачали, але відбулася інтоксикація всього організму. Абсолютно здорова доти жінка стала калікою, не хотіла лікуватися і 3 березня 1948 року померла.
15 вересня 1949 року новообраний бундестаг щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини обирав першого канцлера нової держави. Доктор Конрад Аденауер переміг з перевагою в один голос — за нього проголосувало 202 з 402 депутатів. Зайве казати, що той вирішальний голос був його власний — Аденауер проголосував за себе сам. Але до цієї тріумфальної миті йому довелося пройти важкий звивистий шлях.
1945 року німецьку державність фактично було ліквідовано. Вся повнота влади в країні належала американо-британо-франко-радянській Чотиристоронній комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. Єдності поглядів щодо майбутнього Німеччини не було не тільки між СРСР та Заходом, а й у таборі західних союзників. Чимало хто у Британії та Франції обстоював поділ країни на кілька дрібних держав, які, будучи розділеними, ніколи б не дали змоги відродитися німецькій економічній та військовій потузі. Французи хотіли будь-якою ціною відірвати від Німеччини лівобережжя Рейну чи хоча б Саарську область. Країна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання вцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід у рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців з її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, та з Чехословаччини й Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні жодних засобів існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не стільки на ідеї всесвітнього панування германської раси, скільки на новому «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а нині мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», нести заради них жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше, воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, й до своєї нації в цілому. В більшості німців було zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні. Багато хто піддався комуністичній пропаганді.