Між орлами і півмісяцем

Два давні побратими, користуючись із спокою на пресах, пом'янули добрим словом полеглих і згадали багато чого за полудником, не поминули й давноминулих подій, спільних походів і кривавих сутичок із ляхами, зокрема й у Підзамчому, на берегах Мурафи та її плеса, поминально змовкнувши на честь тих, хто ліг там на вічний спочинок.

Невеселою була їхня мова, бо згадали спалення Красного і Ямполя, де з Данилом Нечаем у смертельному пеклі бою була і його дружина, хмельниківна Олена, що зустріла разом із шістьма тисячами козаків і свою смерть від шляхтича-сотника Байбузи, де прославили себе полковник Гречка і сотник Тарас Завіса зі своєю красунею дружиною Мар'яною та особливо Олена Завистна, яка спалила і себе, і ворогів у Буській фортеці, що так довго стояла несхитно перед тридцятитисячними бранденбурзькими найманцями-ландскнехтами на чолі з Чернецьким, Ланцкоронським та іншими.

Думали-гадали, передбачували, як жити в майбутньому, чого ждати від шляхти тепер, як вести себе в отій неспинній смертельній баталії з Польщею і Литвою та як реагувати на гетьманову домову в Переяславі, яка, на думку обох, давала «підмогу на нині, а рахубу — тільки при козацькій силі! — у самоврядувальнім завтра...»

— Дивно, що і Бутурлін, і Трубецькой, і Шереметев, і Волконський та інші царські чільці,— згадав Богун,— вимагали від гетьмана, щоб Філон Гаркуша відійшов із Пінщини в Смоленщину, і це, як розумієш, тоді, коли він своїми розпорошеними рухливими козацькими залогами не лише утримує нашу фронтову лінію, висячи, мов обух, над литовським гетьманом Павлом-Яном Сапегою, а й тримає його в небезпеці на користь царських потуг у Смоленщині.

— Сапега — то не Радзивілл а ті вимоги дійсно дивні. Хіба зі смертю Радзивілла Литва не ослабла? — думав Сірко над сказаним.

— Зі згином Конецпольського для нас, бач, не наступив кінець польський, а лише почався з ними кінцевий бік,— каламбурив Богун.— Ти побував на кресах Слобожанщини, то начувся і набачився, хто і що вони, оті московити?

— Якщо направду, то начувся досить, а второпав не так і багато, брате,— по роздумі відповів Сірко.— Поспольство оброчне і чорнопашне набагато убогіше за наше. Дуже багато люду їхнього звірино ненавидить царя, бояр, воєвод, всяких думних і навіть духовних та чернечих п'явок. Про оті самоврядні Казанське, Астраханське, Зюнгарське, Калмицьке, Башкирське ханства, як і про козаків усіх, від донських до яїцьких, то й говорити нічого. Тримаються вони лише на перекинчиках, що щедротно оплачуються царем за кошт простолюдинів,— примовк Сірко, згадавши черницю Олену.— Духовенство при Никоні в розколі непримиримому. Для московських чільців своїм є усякий, хто покорився, віддав їм у службу і себе, і все своє та прийняв все їхнє повністю, і чужий, або й ворог, коли не кориться і не визнає та не приймає їхнього за своє, не молиться цареві-батюшці та його посіпакам, не несе себе в жертву державі, що належить цареві як особиста власність.

— На чому ж те царство тримається і як тримає загарбаних? — дивувався Богун.— Сила ж яка!

— На визискові безрозмірному, гадаю, на підступності суцільній, на розпорошеності усіх підлеглих, на єдинокулачному самодержстві не обраного, а Богом даного престольника, на темноті людинів,— неждано й для себе уяснив Сірко московитів.

— Як же нам перед тим вистояти, коли у нас і чужий — свій, коли він людяний, добрий, дружній, і свій-чужий, якщо він недобрий та нелюдяний? А до всього наш люд тугодумний та ще й запопадливий у праці.

— Чого не знаю, того не скажу, але, як зрозумів, і в Московщині, і в отих її самоврядствах невдоволення дійшло до краю і на те лише надія...

В обговоренні становища на кресах дійшли врешті і до важливої для обох поїздки Сірка із синами у Варшаву. Богун, роздивившись перепустку-абсенцію, повідомив співрозмовника, що пан Ян Собеський уже є воєводою по смерті батька, а лист його, мабуть, щирий і не ховає в собі якоїсь підступності. Не було мови вже про те, їхати чи не їхати, бо, окрім щастя для синів, Сірко побачив і нагоду вивідати редути і потуги ляхів на кресі, їхні розташування і скупчення, а головне — переконати пана воєводу, що про підлеглість Гетьманщини не може бути й мови, а для спокою і миру ляхи мусять вивільнити всіх русинів із-під Польщі та Литви, що дасть можність Україні стати дружньою до обох буферною державою, порвати самоврядувальну підданість Москві і лишитися, врешті, самодійною сусідою всім сусідам... Собеський має зрозуміти, що іншого путі ні в Польщі та Литви, ні в України немає і не буде...

Цілих два тижні по отих розмовах пролетіли для Сірка непомітно у клопотах і формуваннях козацтва, у тимчасових перерозташуваннях сотень, у заведених Богуном вправах і щоденних передсвітанкових рухавках. Сірко з першого ж виїзду у сотні і залоги зрозумів, що Богун був дійсним, справжнім господарем і наказним гетьманом-полководцем тут, як ніхто із отих, що він відвідав узимі. А ще чимось був подібний до покійного наставці Сулими: невтомний, ретельний, пильний і кукібливо-дбалий. Трофейної зброї у Богунових пакгаузах-паківнях було досить для цілого десятка додаткових полків. Коней випасалося на Гірському Тікичі цілі табуни, діяла, як заведена, фуражна сотня, а найпаче тепер, як Карпо Капуста привіз наказному гетьманів кошт.