Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Українська національна армія

Навесні 1945 р. П. Шандрук в основному завершив формування штабу УНА. Начальником він призначив полковника Армії УНР А. Валійського. Штабними офіцерами стали також ветерани визвольних змагань. Були засновані й інші органи військового управління та підготовки, наприклад офіцерська школа в Празі, яка стала продовженням курсів пропагандистів УВВ. П. Шандрук залучив до УНК-УНА також наявні структури воєнної пропаганди й українську пресу Німеччини.

На той час німецьку уніформу носило понад 200 000 українців, але зібрати всіх разом в У НА було практично неможливо. Українці служили в різних підрозділах УВВ, шуцманшафту, військ СС тощо, розпорошених від Північного до Адріатичного моря. Командири цих частин не погоджувалися відпускати українців, адже їх ніким було замінити. Багато підрозділів оголосили про свою належність до УНА формально, наприклад 281-й східний кавалерійський відділ полковника Ф. Гудими з Данії (5000 осіб), два охоронні батальйони в Голландії та Бельгії (загалом 1000 осіб), бригада Вільного козацтва полковника П. Терещенка (від 350 до 750 козаків), на базі якої почалося формування Першої резервної бригади УНА в Чехії, Запорізький загін полковника А. Долуда.

Найбільшим формуванням майбутньої армії мала стати 14-та дивізія військ СС. Протягом січня-лютого 1945 р. її частини переводили зі Словаччини до Словенії для боротьби з комуністичними партизанами Народно-визвольної армії Югославії під командування Й. Броз Тіто. 19 березня П. Шандрук віддав наказ про присвоєння формуванню нової назви — 1-ша Українська дивізія УНА (1 УД УНА).

Одночасно із заходами перепідпорядкування вже наявних військ тривав процес розбудови нових українських збройних формувань. Наприкінці війни це було нелегкою справою: бракувало харчів, одягу та приміщень для військовослужбовців, а також транспорту для зв’язку, постачання, передислокацій. Повсякчас штаб УНА стикався з труднощами в спілкуванні з німецькими інстанціями.

З третьої декади лютого вдалося організувати лише три тактичні з’єднання різного призначення: протитанкову, піхотну та парашутну бригади. Перші 500 новобранців протитанкової бригади «Вільна Україна» прибули з Берліна до навчального центру міста Німек 25 лютого 1945 р. Бригадою командував ветеран Армії УНР і Війська Польського П. Дяченко. Чисельність підрозділу довели до 1900 бійців. 28 березня П. Шандрук та капелан О. Білецький привели бригаду П. Дяченка до присяги на вірність Україні. Поряд із «Вільною Україною» від початку лютого під Берліном проходила інтенсивне військове навчання піхотна бригада під командуванням колишнього окружного коменданта української поліції Галичини майора В. Пітулея. Підрозділ нараховував до 3400 вояків. 2 квітня В. Пітулей зі своєю частиною також склав присягу на вірність Україні. Бригади комплектувалися з бійців батальйонів шума, військовополонених, співробітників поліції та допоміжних служб. На їх озброєнні, окрім особистої стрілецької зброї, перебували фаустпатрони, легкі гармати й міномети. На базі піхотної та протитанкової бригад П. Шандрук планував організувати Другу дивізію УНА (2 УД УНА) під командуванням П. Дяченка. Прискорене формування парашутної бригади (так званої групи «Б») розпочалося в Чехії 24 березня 1945 р. і тривало до 5 квітня. Загалом вдалося підготувати 400 десантників на чолі з колишнім командиром УНРА Т. Боровцем. Група «Б» призначалася для десантування на Поліссі з метою продовження боротьби в радянському тилу (операція «Конвалії»). Утім, через брак пального для літаків операцію відклали, а потім скасували. Загалом частинами УНА визнали себе військові формування, які в цілому налічували близько 38 000 осіб.

У середині квітня 1945 р. радянські війська почали Берлінську наступальну операцію. З німецького боку в цій битві довелося взяти участь також обом бригадам 2 УД УНА. У складі танкового корпусу «Герман Герінг» бригада «Вільна Україна» контратакувала фланг частин 2-ї армії Війська Польського (у складі 1-го Українського фронту). За успішний бій під Баутценом П. Дяченка нагородили німецьким Залізним Хрестом. 5 травня бригада отримала дозвіл відступити на південь для з’єднання з 1 УД УНА, однак у вкрай несприятливих умовах зробити це було вже неможливо. 7 травня «Вільна Україна» досягла Ельби в районі міста Тетчен. П. Дяченко наказав підлеглим пробиватися на бік американців, однак бригада потрапила в оточення Червоної армії. Воякам довелося з боями пройти чеські території, зайняті радянськими військами. До американської окупаційної зони потрапило не більш ніж 30 % особового складу бригади.

Піхотна бригада В. Пітулея витримала кілька атак радянських танкових груп на схід від Бранденбурга. Посилений наступ примусив вояків відступити до міста, де бригада зазнала значних втрат від застосування противником ракетних систем залпового вогню «Катюша». Зрештою окремі роти й взводи втратили зв’язок між собою та зі штабом бригади й потрапили в оточення. 8 травня завдяки наступу трьох батальйонів УВВ залишки бригади зуміли вирватися з оточення й відступити на захід. У боях уціліло менш ніж 40 % бригади. Більше пощастило воякам Т. Боровця. Бої за Берлін парашутна бригада перечекала в Чехії, а наприкінці квітня пішим порядком вийшла з Чеських гір до Баварії, де її вояки частково здалися в полон американським військам, а частково змішалися з німецьким цивільним населенням.

У південно-східній Австрії, де на той час перебувала 1 УД УНА, теж розпочалися вирішальні бої. Згідно з наказом групи армій «Південь» від 31 березня 1945 р., дивізія потрапила в оперативне підпорядкування 2-ї танкової армії. Наступного дня 1 УД УНА розпочала наступ із метою закрити прорив військ 3-го Українського фронту в районі населених пунктів Фельдбах і Гляйхенберг (неподалік від міста Грац). Після швидкого й вдалого наступу 1 УД УНА розпочався новий контрнаступ радянських військ. В останні дні війни деякі вояки дивізії демонстрували приклади героїзму. Наприклад, поручики В. Козак та О. Чучкевич за бої під Гляйхенбергом отримали Залізні Хрести І класу. У кожного з них це вже був другий Залізний Хрест, а свої перші (II класу) вони отримали за битву під Бродами в липні 1944 р.

У другій половині квітня П. Шандрук у супроводі чинів головного управління СС, які опікувалися справою УНК, прибув до 1 УД УНА в Австрії. Генерал перебрав командування й привів до присяги резервні полки дивізії. За його наказом вояки замінили німецькі відзнаки на українські. П. Шандрук планував повну українізацію дивізії разом із заміною німецького командного складу на український. При командуванні УНА перебував полковник Армії УНР М. Крат, якого планували призначити командиром 1 УД замість Ф. Фрайтага. Підрахунки виявили, що німці становили близько 11 % особового складу. Після ознайомлення із ситуацією в штабі дивізії П. Шандрук відмовився від початкового плану негайного звільнення німецьких вояків.

8 травня за погодженням із німецьким командуванням дивізія почала відступ на захід, щоб здатися англо-американським військам. Вислані наперед парламентарі встановили контакт із 8-ю британською армією, що наступала на Австрію з Італії. Окрему делегацію відправили до В. Андерса — командира 2-го польського корпусу 8-ї армії. У листі до польського генерала було наголошено, що багато українських вояків та офіцерів мали перед війною польське громадянство й захищали Польщу у Вересневій кампанії 1939 р. Розрахунок виявився правильним: В. Андерс понад усе прагнув збільшити чисельність своїх військ і активно зараховував до корпусу лояльних військовополонених. Для багатьох це виявилося порятунком від насильницької видачі радянським органам безпеки.

Несподіваний наступ танкового підрозділу Червоної армії з району австрійських міст Брук і Леобан назустріч югославським військам, які просувалися з Клагенфурта, розділив 1 УД УНА на дві частини. Перша разом із П. Шандруком і командуванням відступила в напрямку міста Тамсвег, де була інтернована американськими військами, а друга, чисельно більша, на чолі з М. Кратом здалася британцям у місті Філлах. Відступаючи, частини дивізії проходили територією, яку контролювали югославські партизани. На думку американського дослідника Дж. Армстронга, ця обставина могла посприяти кращому ставленню британців до УНА. Справа в тому, що командування 8-ї армії не змогло домовитися з Й. Броз Тіто про демаркаційну лінію в Італії та Австрії. Комуністичні югославські війська не збиралися зупинятися й наступали, загрожуючи збройним зіткненням із британцями. У цій ситуації українська дивізія, можливо, відіграла роль тимчасового буфера, чим зробила послугу британському командуванню.

Після капітуляції вояків 1 УД УНА інтернували в таборах для військовополонених в Австрії, Північній Італії й частково в Південній Баварії. Найважливішим питанням було, чи збираються англо-американські союзники видати українців Й. Сталіну, як це вже вчинили з керівництвом КВНР та козаками[47]. Уся українська громада — від американської діаспори до ієрархів Ватикану — розгорнула активну роботу, щоб не допустити видачі дивізії та інших формувань УНА. До різних інстанцій союзників надійшли десятки меморандумів із поясненням характеру Української національної армії та протестами проти примусової репатріації до СРСР. З відповідними заявами зверталися П. Шандрук, представники УГВР, кола ДЦ УНР і гетьманського руху. Зрештою вояків 1 УД УНА не видали радянським репатріаційним місіям. Певну роль відіграло також польське громадянство вояків-галичан перед 1939 р. Менше пощастило деяким підрозділам УВВ, до бійців яких були застосовані угоди Ялтинської конференції.

Протягом 1945 р. із європейських країн до СРСР було репатрійовано близько 2 000 000 осіб. Вони проходили через фільтраційні табори; багатьох заарештували, чимало виданих були розстріляні на місці або вчинили самогубство. Заарештовані (а часом і викрадені спеціальними оперативними групами) емігранти потрапили до радянських в’язниць і ГУЛАГу. Інша доля чекала на тих, кому вдалося залишитися в Європі. Табори полонених українських вояків розташовувалися поруч із численними таборами цивільних українських біженців, які категорично відмовилися повертатися й дістали статус переміщених осіб, або Ді-Пі (від англ. displaced persons — DP). Табори Ді-Пі перебували під опікою Адміністрації ООН з допомоги та відновлення, а також благодійних установ української діаспори. У повоєнній Європі українські біженці утворювали цілі колонії, що жили власним громадським, культурним і політичним життям. У них перебувало понад 200 000 осіб. Протягом другої половини 1940-х рр. табори полонених та переміщених осіб були поступово розформовані, а їхні жителі поповнили українську діаспору на Заході.