Білий попіл

— Чекай-но, — я взяв Котелка за плече. — Чекай… Бо мені вже в голові від цього всього макітриться. А сотник? Коли його дочку вбили — де він був?

— Кого убили? — запитав Котелок, пришелепкувато витріщившись на мене.

— Тебе пострілом оглушило?! Дочку його!

— У нього є дочка?

— Була… Ну ж бо, братику, що з тобою?! Де був сотник, коли вбили його дочку, панну Соломію?

— То о-он воно як! — Котелок дивився на мене зі щирим подивом. — Так вона — його дочка?!

— Ти, голубе, певно, з неба впав?!

— І коли її вбили?

— Та сорок днів тому й убили! Під тою старою вербою, куди ти нас возив! Той-таки Хома, якого сотник шукав!

— Та немає в нього ніякої дочки! — він спробував перекричати мене й тому трохи знітився. — Вибачайте, пане Білий… Немає в нього ніякої дочки! Принаймні я про неї ніколи не чув. І сорок днів тому ніхто в сотниковому маєтку не вмирав. Хіба що йому до цього було аж так байдуже, що він і вухом не повів.

— І жодних листів, які б його засмутили, не отримував?

— Йому взагалі ніхто не писав, окрім цього болгарина.

— Болгара, — виправив я. — Це прізвище його. Томаш Болгар.

— Так, — погодився Котелок, — Болгара. Одержували нового листа — й притьма на нове місце. Тільки ніякого Хоми там не було. Ми все людей про нього розпитували. А сотник на пошту ходив, як на службу. Аж доки новий лист приходив. І так — чотири рази! А потім уже ми в Київ приїхали, щоб вас знайти. Сотник сказав, треба вивідати, що ви за один. Який такий сищик. Якщо путній, сказав сотник, то поможе нам у розслідуванні. То ми майже місяць за вами спостерігали. А далі — ви знаєте.

— Я не розумію… Забудьмо на мить, що ви шукали вбивцю його дочки за добрий місяць до самого вбивства… Чому він не розказував, що саме накоїв цей Брут?

Котелок помовчав, а потім сказав те, що завдавало йому найбільше прикрості:

— Сотник вважає мене тупаком.

— Не певен, що так… Радше занадто чесним… Це його власні слова. І це вже набагато цікавіше!

— Що саме?

— Що в усій цій історії чесним людям чомусь не довіряють.

І я пішов уперед — хотів поміркувати про це в тиші.

Ліс раптово скінчився. Ми проминули невеликі чагарі й опинилися біля старого кладовища.

— Це ми, здається, гак дали, — невпевнено мовив Котелок.

— Не біда. Від цвинтаря має бути дорога, — і я пішов далі.

Почувши, що Котелок спинився, обернувся до нього.

— О такій порі тут нікого не буде, — підбадьорив я його.

— Це якщо треті півні вже проспівали, — сказав він і почав вертіти головою на всі боки, видивляючись сонце. — Ще не зійшло, здається…

— Та облиш! Не мертвих слід боятися…

Я рушив чистою й доволі широкою доріжкою повз старі могили, на яких стояли зчорнілі дерев’яні хрести і де‑не-де — кам’яні надгробки. Аж тут побачив гробницю.

Річ не в тому, що це був єдиний склеп на все кладовище і що справляв він поважне враження, навіть як на мірки київської знаті. Просто це був склеп із мого сну. Не схожий, не точно такий, — це був саме він. До щонайменших деталей. Ще до того, як помітив вхід, я вже знав, що доріжка перед склепом посипана гравієм. Як у моєму сні…