Білий попіл
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-526-1
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Білий попіл». Краткое содержание книги:
Я кинувся вгору по сходах, але зашпортався, боляче підвернувши ногу. Потвора загарчала і спробувала мене вхопити, але впала за якихось півметра: вирваний зі стіни камінь застряг між одвірком і дверима, й натягнутий ланцюг зупинив мого переслідувача. Нажаханий, я розвернувся до нього.
Вгорі щось загуркотіло і хтось голосно викрикнув: «Поможіть!».
— Іди, — хрипко сказала істота. — Тільки не дай їм себе вбити.
— Чому? — здивовано запитав я.
— Бо ти — мій, — сказала потвора й хижо зареготала.
Пролунав постріл.
Я розплющив очі. Моя голова лежала на дерев’яному столі, а підігнута під себе нога страшенно затерпла. Я не міг збагнути, чи то постріл мені наснився, чи я й справді його чув.
Було тихо.
Підняв голову і відчув, що досі п’яний.
— Є хто? — голосно запитав я.
Десь у глибині корчми — певно, на кухні, — щось зашуміло, потім знову запала тиша. Я повільно підвівся, намагаючись не виказати себе жодним звуком, хоча це було непросто — голова паморочилась. Захрускотіло розбите скло, що на нього хтось наступив. Я мимоволі пригнувся, зібравшись, немов у кулак. А якщо казати правду, просто смикнувся й схопився за стіл, щоб мене менше хитало, — почувався жалюгідно.
— Хто там? — знову вигукнув я.
Почувся стишений крик. А потім у дверях кухні показався шинкар. Він якось занадто бадьоро ступив зо два кроки, наче його сильно штовхнули в спину, а тоді спинився. Шинкар дивився на мене круглими очима, а в погляді його застигло благання. Обома руками він чомусь тримав себе за горло. За мить з-під його пальців пробився тугий струмінь крові, чвиркнувши на добрі півтора метра вбік. Шинкар спробував щось сказати, та лише забулькотів. Він непевно ступив іще кілька кроків до мене і зо всього маху впав долілиць. Усе це тривало, либонь, секунд десять. Та я був занадто п’яний, щоб наважитися на щось — аж доти, доки тяжке тіло шинкаря гепнулося на щойно вимиту дерев’яну підлогу. Тільки тоді я кинувся до виходу.
Страх трохи прочистив мізки. Принаймні мене вже не хитало. Я пересувався боком, повсякчас озираючись. Щомиті вбивці шинкаря могли вийти з кухні й накинутися на мене, та нікого не було. Я буквально перескочив останні півтора метра, що відділяли мене від дверей, і щосили смикнув ручку. Вона не подалась. Ошелешений, уважно поглянув на неї й смикнув знову.
Аж раптом у двері шинку загрюкали ззовні, та ще й так сильно, що вони затремтіли. Я мимовільно відсахнувся й, перечепившись, упав. Вочевидь, це падіння врятувало мені життя, бо за мить прогуркотів постріл. Куля, просвистівши наді мною, вибила тріски з одвірка.
Я перекотився на живіт. Здається, нарешті остаточно протверезився. Вбивця вийшов з-за шинквасу — я побачив його ноги. Мені треба було лежати, щоб столи й стільці, поставлені на них догори ногами, завадили йому влучити в мене. Скільки в нього заряджених пістолів? Скільки там цих зарізяк?
У двері гатили вже ногами, намагаючись вибити їх.
— На підлозі! — пролунав високий голос, і я його впізнав: цей голос я чув у домі Івана, коли ховався під вікном.
Наче на підтвердження мого здогаду, відрубно пролунала команда камердинера Теслі:
— Обходьмо!
Я перекотився ще раз, підібгавши під себе коліно, потім рвучко схопився на ноги і знову впав на підлогу. Спрацювало: прогуркотів іще один постріл.
— Дурило! — гаркнув Тесля, і я почув кроки: він обходив залу по периметру.
Знову вдарили ногою у двері. Я розгледів на них невеликий бронзовий засув. Саме він не дав мені вчасно накивати п’ятами, та під такими сильними ударами цей засув довго не протримається…
Відчайдушний план зродився в моїй голові за мить. Якщо високоголосий уже вистрілив двічі, то, мабуть, його зброя розряджена. Адже мало хто носить із собою більше двох пістолів. Тесля обізвав напарника дурилом за поспішний постріл, — отже, сам він не квапитиметься. Можливо. Та й не було більше на що сподіватися.
І я підвівся, схопивши з найближчого столу тяжкий дубовий стілець. Тесля встиг підняти пістоль, та я вже пожбурив у нього стілець й одразу кинувся додолу. Постріл не пролунав. Замість нього долинули гуркіт і прокльони. Я не мав часу як слід оцінити наслідки свого маневру, тому просто чкурнув до дверей і клацнув засувом, — двері розчахнулися. Я мав надію, що застану зненацька того, хто стоїть за дверима.
Та мій план був недосконалий. Дірявий, як черевик київського волоцюги. Тесля міг випередити мене пострілом, я міг не влучити в нього стільцем або ж він міг вчасно відскочити, а за дверима на мене чекали би двоє чи навіть троє горлорізів, тож, відчинивши двері, я просто підставив би свої груди під їхні кулі та ножі. Та, Бог свідок, тієї ночі мені пощастило.