І будуть люди

— Та я-то зайду, зайти не штука…

— Зайди, зайди! — подав на прощання руку секретар. — Ну, то бувай здоров, коли що — не забувай!

І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа — спершу в наросвіту, потім на пошту — за свіжими газетами і аж тоді вже — в рідне село.

Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.

— Хто там? — спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.

— Дядьку Василю!

— Максиме?.. Ти чого тут стирчиш?

— То вас пустили, дядьку Василю?

Голос парубка аж тремтить від радості, він тупцяється біля Ганжі в своєму пошарпаному кожушкові молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвінкій, уже трохи підмерзлій землі.

— Пустили? — дивується Василь. — Та хто б це мав мене забирати?.. Постій, постій, а це що в тебе?

— Та-а… Це так… — ніяково бубонить Максим та й намагається приховати за спиною Івасютину гаківницю. Тільки де ж її в біса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своїм гранчастим дулом мало не дістає хлопцеві до вуха!

— То ти мене тут стеріг! — догадався, нарешті, Василь і, обійнявши парубка за плечі, на мить притиснув його голову до своєї шкуратянки. — Ну, спасибі, брате, спасибі!.. А тепер іди собі додому, бо мати, мабуть, уже й очі прогледіла…

— То ви, дядьку, таки повернулися, — вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пішов слухняно додому, потупотів кудлатою тінню. А Ганжа довго ще стояв біля дверей, тримаючи руку на клямці: заходити до хати чомусь не хотілося.

«Гарний хлопець оцей Максим, бач, півночі простояв, мене виглядаючи», — розчулено думав він і, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, і ночувати в одинокій, необжитій хаті, позбавленій затишного й теплого жіночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, — роздумує гірко Василь, все ще старцюючи біля дверей: надворі йому зараз затишніше, аніж у хаті. — Удівець не вдівець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припоні… Чи, може, й справді завести якусь удовицю, хай би обігріла хату?.. Тільки нічого не вийде в мене», — відразу ж сам собі заперечив Василь, і перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синіми, як небо, очима. «Прокляття моє, муко моя!.. Отруїла ти душу мою та й пішла — так і не дала мені спити твого кохання!.. Що ж тобі ще треба від мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолітки мої повидавали дочок, поженили синів та ходять дідами, а ти все примушуєш мене чекати — невідомо чого, надіятись — невідомо на віщо… От візьму та й оженюся на першій, яка тільки під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу… Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе… Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»