І будуть люди

Тільки вранці повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згоріти, згоріло, тільки сумно чорнів обпалений комин та осінній вітрисько бабрався в попелі, вишукуючи поодинокі жарини. І там, де він пробігав, сіренькими гадючками звихрювався легкий попілець, плив і осідав на пропалену землю. Гостро пахло горілим, чад ще тримався в повітрі, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищі, широко розставивши ноги, міцно стуливши губи, а чорні насуплені очі його ятрила ледь помітна сльоза.

Ніколи не тужив за втраченим добром Ганжа. Може, тому, що й добра завжди було в нього на одну, як то кажуть, понюшку, а може, тому, що люто ненавидів усю власність, яка обплутує людину, як липке павутиння, сліпить їй очі, в’ялить їй душу, черствить її серце і кінець кінцем відбирає в неї всі оті радощі, заради яких тільки й треба жити на білому світі,— може, й цьому, тільки ніколи не жалкував Ганжа, коли щось втрачав! пропало, то й кат його забери, туди йому й дорога! — а от зараз такий жаль стис йому серце, що хоч вовком вий на оцьому попелищі!

І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собі, мазанка, що її поставив ще його прадід на чесне слово, аби затулитись од вітру, зігрітися від морозу: зроду-віку не гналися Ганжі за хоромами. Підсліпуваті віконця, низенькі дверцята — хоч-не-хоч, а вклонишся, заходячи до хати, стеля сідає мало не на голову, бо однаково не вбгаєш сюди того степового простору — тих безмежних полів, широкого лугу й глибоких байбаків, де колись гарцював на баскому коні далекий їхній пращур, обіймав просто неба гарячу й горду полячку, так обіймав, що й досі не заспокоїлася — кипить його кров у далекому правнукові. Тож, здавалося б, не було жодної причини тужити за оцією згорілою халупою, — а от непрошена сльоза пече йому в оці, пробивається на світ, хоч як він супиться та хилить голову.