Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » І будуть люди
І будуть люди - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

І будуть люди

Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:

Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім’ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
1 ... 67 68 69 70 71 72 73 74 75 ... 285
Перейти на страницу:

— Я вас, товаришко… е-е… Ковальчук, не перебивав.

Ляндер сів, порипів ременями, вмощуючись у кріслі, знову захитав хромовим чобітком.

— Ну, що ж, товариші, інших пропозицій не буде? — спитав у присутніх Гінзбург. — Тоді переходимо до голосування.

За першу пропозицію проголосувала тільки товаришка Ольга. Вона ж була єдина, хто підняв руку проти пропозиції Ляндера.

Василь, не прощаючись, натягнув кепку, важко пішов до дверей.

— Ти почекай, ми скоро закінчимо! — гукнув йому вслід Гінзбург. — Ти мені ще потрібний.

Василь постояв у коридорі, похмуро й замкнено скурив немалу самокрутку з міцнющого, як сто чортів, тютюну, а потім вийшов на ганок: люди його зараз дратували. Там його і знайшов секретар повіткому.

— А я думав, що ти вже втік, — весело заговорив він, намагаючись попасти в рукав коротенької шкуратянки: одягався Гінзбург завжди на ходу. — Голодний?

— Ні.

— Все одно ходім їсти, бо я голодний, як вовк.

Василь покірно дав завести себе до соцвихівської їдальні, де харчувався майже весь радпартактив повітового міста. Зал світився чистою бідністю: столи хоч і не мали скатертин, зате були добре вишкрябані, дерев’яні ложки — наче щойно куплені, полив’яні миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якої завжди лишаються сліди позавчорашнього обіду. І весела молоденька дівчина, що відразу ж підбігла до них, теж світилася отією ошатною бідністю: ношене-переношене платтячко, сіренький фартушок, ще материні, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очі так і сяють світло-сірою доброзичливістю. Ганжі аж незручно стало за свої поруділі запилені чоботища, які вже давно голосили по ваксі (а де ж її у бісової мами візьмеш!), огрубілі, погано вимиті руки з чорними обламаними нігтями на єдиних двох пальцях. Він провів долонею по підборіддю — і борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт.

— Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? — весело спитав Гінзбург і, глянувши на Ганжу, що все ще супився, додав: — Бо товариш голодний, бачите, яким вовком дивиться!

Переказуючи, чим вона сьогодні їх годуватиме, Саша довго ще стояла біля них, зате мало подавала: на перше суп, синій, як мрець, — крихітні кружальця жиру спритно втікали від ложки, а картоплину можна було виловити хіба що густим волоком; на другу страву — перлова каша, змащена для годиться прогірклою олією, і на третє — по склянці узвару.

— Ого, які ми сьогодні щедрі! — вигукнув Гінзбург і заходився сьорбати суп, аж заворушилися вуха.

«Здорово ж ви живете!» — жалісливо подивився на худеньку постать секретаря Василь. І недавня образа, коли його «пісочили» на повіткомі, стала в’янути, він уже спокійніше, без внутрішньої настороженості та упередження, міг розмовляти із Гінзбургом.

Той же добирав способу їсти й розпитувати Ганжу про сільські справи: чи охоче дядько здає продрозкладку, чи багато облогових земель, як пройшла чистка комнезаму, що чувати з школою.

— Охоче, аж пробі кричить! — відповів сердито Василь на перше питання. — Ще рік так із дядька шкуру подеремо — він нам насіє! Бур’яни будем косити, а вовків випасати!

Гінзбурга, здається, ані здивувала, ані вразила отака контрреволюційна відповідь Ганжі. Він тільки оглянувся, жартівливо зацитькав:

— Ша, годі… — І, враз посерйознішавши, відставив порожню склянку, з якої довго й уперто намагався витрусити ще хоч краплину узвару, витер долонею губи. — З продрозкладкою будем кінчати — переходити на продподаток.

— Коли? — аж смикнувся зраділо Василь.

— З нового року. Сам Ленін сказав: годі! Війна скінчилася, чіплятися далі за воєнний комунізм — угробити все господарство.

— Правильно! — рубонув долонею по столу Василь.

— Обережніше, стіл поб’єш! — засміявся Гінзбург. І, знову набравши серйозного виду: — Це — поки що неофіціально, не для зайвих чуток… А тепер скажи мені от що: що там у тебе з комнезамом?

— Ляндер уже доніс?

— Не доніс, а доповів.

— Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! — відрубав сердито Василь. — Ти знаєш, товаришу, скільки невіруючих у нашому селі?

— Цікаво, цікаво…

— Я та Максим… От і всі, хоч оближися. То хто ж тоді в комнезамі буде, як усіх віруючих вичистити?

— Так…

— От тобі й так! А Ляндер в одну дудку; чисть — і нікакіх гвоздей! А того не розуміє, що комнезам — не бичок.

— Так, Ляндер справді тут перегнув, — погодився Гінзбург і раптом, сердито почервонівши, напосівся на Василя: — А ти чого досі мовчав? Чому в повіткомі нічого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?

1 ... 67 68 69 70 71 72 73 74 75 ... 285
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)