І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається — напружується кожною жилкою: тіло її все тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, — пошли ж мені спокій, дай мені сон!»
Але бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.
Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить — відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею. І дивовижний, незрозумілий, а в той же час — дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.
Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке. І враз зрозуміла — цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не відкладав смичка до самого ранку.
Але де іще… де ще слухала вона таку мелодію?.. Такого музику?.. Ні, не такого, а іншого… іншого, що дуже нагадує їй оцього…
І нарешті пригадує.
Скільки тоді їй було років — два чи п’ять — Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тоді дуже маленька — татів високий чобіт торкався їй підборіддя.
Вона була на якомусь весіллі, в якомусь селі. Пам’ятає тільки гамір і дим, та червоні, захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь. Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, — вся увага її прикута до Янкеля.
Пам’ятає його довгасте обличчя із звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмішці, і велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Він тримав у одній руці скрипку, а друга літала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, і, може, тому навіть від найвеселішої Янкелевої музики віяло сумом.
— Янкелю, ушквар гопака!
— Янкелю, заграй веселішої!
— Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!
І Янкель вже не тільки скрипкою — грав усім тілом своїм: звивався, прицмокував, хитав головою, підморгував єдиним оком, показуючи, як йому весело — ой як йому весело! — а сум не зникав. Сум так і пронизував кожен звук його скрипки. Такої ж убогої та обшарпаної, як і її хазяїн.
Таня стояла, завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму, невспромозі відірвати від скрипки очей.
І коли трохи пізніше гості, натанцювавшись, знову посідали до столу, а Янкель вийшов надвір дихнути свіжим повітрям, Таню наче хтось узяв та й повів слідом за ним.
Мабуть, світив повен місяць, бо весь ганок наче залитий, був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгі руки із скрипкою та смичком. Таня підійшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.
— Ну, що скажеш? — помітив її Янкель. Присів, провів по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув: — Отака хороша дитина!.. Хто твої тато і мамел?.. — А що Таня мовчала, Янкель сказав: — А хочеш, я заграю для тебе? От так…
Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію — прямо в Танине завмерле серце.
Догравши, звівся, дмухнув на струни — здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані. Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати — веселити людей…
Пряник той Таня так і не покуштувала — десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.
І ось вона знову чує її — наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.
Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прялки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки — одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки — подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.
І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть — з місця не зрушите!