І будуть люди

— Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку, Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

— Отже бісова жінка!

— Що там таке?

— І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

— На мого.

— І чого мені так не поталанило в житті, Василю? — далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника. — В людей жінки як жінки, а в мене — чортяка з рогами! Я їй — стрижене, вона мені — кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!

— А може, й не знала, — в’яло заперечив Ганжа, — може, й не нарошне.

— Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!

— Ну, й що, помогло?

— Як мертвому кадило, — махнув рукою Іван. — Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показуй зуба: «Порятуйте, — кажу, — бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», — так він і дивитись не захотів!..

— Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?

— Де ж у ката не приніс! — аж розсердився Іван. — Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, — каже, — голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір… Спасибі, хоч сало віддав… Василю, а гігіколог — це не по кобилячій часті?

— Може, й по кобилячій, — байдуже озвався Василь.

— Ех, дурна ж голова — не спитав! — забідкався Іван.

— Що в тебе — кобила захворіла?

— Та, слава богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!

Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:

— Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема чи розпорядження таке вийшло?

— Мабуть, що розпорядження, — вперше посміхнувся Василь. — А що — дуже короткі?

— Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузенця того, ну, їй-богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й — стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй… Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості,— зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. — А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?

— Скоро буде, Іване, — пообіцяв Ганжа. — Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, — відбудувати спершу треба…

— Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі,— ремствував далі Іван. — Був я оце в Хоролівці думав нову косу купити, так де там — і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся бога, — кажу, — хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». — «Щоб же вони зімкнулися, — кажу їм, — та на ваших шиях!..» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…