Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Але ж низові течії, це смішно. Ніхто не знав річку краще, аніж дядько.
— Мені теж так здається.
— Чому це так, Петре? Як тільки я трішки щаслива, має настати таке…
Він гладив моє волосся. Я сперлася на його плече й на хвильку заплющила очі.
— Ходімо, поїдемо до нас. Тут жодного щастя ти вже не знайдеш.
Ми сіли у автівку й повільно рухалися вздовж річки. Схил до асфальтової дороги був крутий, шини буксували в піску, коли Петр наддав газу. Раптом живіт мені скрутило від різкого болю, я навіть закричала.
— Ти злякалася? Вибач, — мовив Петр.
Я спробувала вмоститися на сидінні зручніше, але, як тільки поворухнулася, знову стало боляче, тому скрутилася й сперлася чолом на передню панель.
— Гано, що тобі?
На очі мені знову набігли сльози, тепер уже від болю, якого я раніше не знала. Нормально вдихнути навіть не могла.
— Петре, мені так болить…
Замість до батьків, Петр поїхав просто до Будєйовіце.
Я сиділа на ліжку, обкладена подушками, лежати вже не хотілося. У мене принаймні була вже нічна сорочка, яку привіз Петр. Навдивовижу бліда, прижовкла безнадія всього довкола й у мені самій. Дух пізнього літа з вулиці перебивав запах лікарні. Біль притупився, кілька обстежень було вже позаду, лишалося тільки останнє. За п’ять днів я перечитала журнал «Квіти» і дві книжки Анни. Вона збиралася прийти й сьогодні, і я чекала на неї як на помилування. Огляд був близько десятої, обід також давно минув. Пані років тридцяти, яка лежала поруч зі мною, ненадовго заснула. Вона була втомлена й увесь час говорила про дітей, за якими вдома приглядала свекруха. Наймолодшу в палаті, худу мовчазну школярку, виписали вранці. Останнє ліжко було порожнє. Я мала досить часу на роздуми. Усе, що відбулося за останній тиждень, пригадувалося знову й знову, уночі мені на стінах ввижалися тіні, а вдень усе це миготіло на білій лікарняній стелі, як на полотні в кінотеатрі. Я була наївною. Уявляла собі, як ми в білу пофарбовану кімнату з дерев’яним ліжечком взимку привеземо нашу дитину. У селі про це вже знали всі, кого я зустрічала. Я гадала, що справді щось відчуваю всередині, мене це підносило, аж я витанцьовувала на площі й по дерев’яній підлозі хати, а це була тільки кіста. Порушений цикл і раптовий біль у автівці. Останні спогади мені все ще боліли, але хотілося вже назад, до Петрової хати. Іще ніколи нікуди мені так не хотілося. Анна з’явилася надвечір.
— Яблук іще немає, овочі ми вже не садили, це жахіття, — завела вона від порога й раптом приклала долоню до губів, коли помітила пацієнтку, що спала на сусідньому ліжку.
Вона тримала букет садових квітів, що вигравав усіма барвами.
— Я назбирала всього, що залишилося на клумбі.
«Хозе лишається, ми переїжджаємо», — промайнуло в голові. Я відчувала цей розрив, навіть до того, як люди покинули свої хати. Анна, Хозе, Оліна, дядько, я. Висота 370,5 розділила нас назавжди. Анна присіла край ліжка, ми трималися за руки.
— Пригадуєш, як ми завжди, іще з Оліною, посміхалися, як наші чи Олінина мами говорили про похорони? Коли казали: «У нього були добрі…»
Я лежала на прогнутому лікарняному ліжку, у повітрі за брудними вікнами поволі розвіювалося літо. Найбільше засмучувало те, що я не могла стояти поруч із мамою в нас біля костелу, коли всі йшли за похоронною процесією.
— Багато людей було?
— Повна площа, такого навіть на церковні свята не буває.
— А Гонза навіть не знає про це…
— Гано, не плач.
— Ти знаєш, що таке безсилля? Я не можу навіть поворухнутися, майже тиждень. Що кажуть у селі?
— Не знаю.
— Що дядько перегрівся й скочив у воду?
— Ти справді хочеш у цьому копирсатися?
— Я цілими днями тільки й думаю про це. Чому Цар був замкненим у клітці? Він завжди брав його із собою. Дядько був чудовим плавцем. Він купався в річці від травня до вересня за будь-якої погоди. Низові течії… Це якась дурня!
— Усі в селі це знають.
— Він на все наплював! На Маху, оцінщика, мого тата, нову квартиру в панельці, на нашу петицію тоді… Від початку знав, що нікуди звідси не піде, що його звідси не виженуть.
— І не вигнали.
Анна виловила й витягнула з сумочки два пожмакані томики «Швейка» Гашека.
— Ледве не забула. Я сказала вчора про них твоїй мамі, і ми пішли за ними до хати Венци.
Я поклала книжки на поличку нічного столика.
— Я сумую за Гонзою. За тим його «сестро, ти дурепа».
— Усе буде добре, Гано…