Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Самвидав, що його творили Чубай, Рябчук, Лишега, Морозов, Кісь та інші (наразі йдеться лише про його львівський — і лише літературний — відлам), не тільки давав можливість одночасного із сучасністю обігу текстів «понад бар'єрами»; він створював уявлену спільноту причетних, часто анонімних, але «своїх» читачів (утім, як доводить рецензія кагебістського «критика» на ніде не публіковане оповідання Рябчука, чужих також). Замість щоденного ритуалу споживання газети «Правда» ми практикували нелегальний обіг літературних текстів. Сьогодні не такими вже й важливими бачаться їхні зміст і форма, суто літературні вади й чесноти (зрештою, всі критичні зауваження були висловлені відразу — чверть століття тому — і деякі з них Рябчук врахував, тоді ж таки внісши слушні корективи до «Катерини» тощо). У стократ важливіше, що поряд з іншими, не такими вже численними та впливовими чинниками, цей невидимий обіг прошивав час і простір, заселений «новою історичною спільнотою — радянським народом», формуючи спільноту ще новішу, анклави україномовного громадянського суспільства, в ідеалі вільного від нагляду та репресій держави, байдуже, за якою моделлю вона там складається чи розкладається.

«Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшости зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетности», — пише Андерсон у передмові до своєї книги. За браком місця відмовляючись від подальшого прописування цієї теми, хотів би все-таки підкреслити ще одне. Перебування в анонімності тих, про чию ідентичність ми не мали жодного уявлення, хоча спрямовували свої тексти саме до них, інколи — часом через десятиліття — все ж розривало завісу безіменності. І тоді наше коло вражено довідувалося, що одним із читачів того самвидаву, причетним до уявленої спільнота, був, наприклад, той таки легендарний Василь Стус, котрий, іще перебуваючи в слідчому ізоляторі, серед інших конфіскованих у нього книг вимагав повернута й самвидавну збірку Грицька Чубая «Постать голосу». Ба більше: як пригадав нещодавно Олег Лишега, той чоловік, що його привів Чубай на квартиру до Віктора Морозова посеред зими у Львові, чоловік, що скромно сидів у кутку й похмуро слухав, як Віктор співає «Панну Інну», — той чоловік і був Василем Стусом, який, мабуть, приїздив до Львова зі свого лікування в Моршині, незадовго перед арештом! Що може бути дивовижнішим за відчуття живої вічності, котра приходить до тебе в гості та слухає твої пісні, а згодом читає твої твори, пильно вдивляючись у бліді, майже прозорі знаки п'ятого, або шостого примірника машинопису? Що ще могло забезпечити безперервність уявляння спільноти та можливість майже безперешкодної комунікації, як не самвидав? «Літературна Україна» чи «Ленінська молодь»?