![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
І раптом я розумію, що смертельно голодна.
У нього грубка, як у людей-вовків, лише не глиняна, а залізна, і топиться не деревиною, а довгастими чорними брусками, схожими на пресоване вугілля. Він розігріває мені суп, у якому плавають шматочки консервованого м’яса. Я ковтаю вариво, обпікаючи губи й не відчуваючи смаку, а Хазяїн сидить навпроти і мовчить.
— Я гадав, що помилився, — каже, коли я виціджую з дна останні краплі. — Ти майже вмирала… Я вирішив було, що в тобі зовсім не зосталося дикої енергії. Але ти дужча, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше.
— А вашої? — Я дивлюся йому в очі, але бачу тільки темні провали.
— Та й моєї приблизно на стільки ж, — каже він, не бентежачись. — Якби я міг своєю енергією врятувати десятки тисяч людей, я, мабуть, сам стрибнув би на розпилювач. Але Завод зжере тебе, зжере мене і зажадає ще. А в міста немає запаски… Так це звучить на жаргоні синтетиків?
— Немає запаски, — повторюю я і згадую Єву. І відразу спохоплююся. — Що таке розпилювач?
— Це те місце, яке інакше називалося б піччю. Хочеш подивитися?
— Ні.
— Воно зовсім не страшне, це місце. Там просто круглий майданчик… мембрана, дуже жорсткий батут. Унизу датчики й трансформатори. Угорі витяжка. От і все.
Я ковтаю слину.
— І як… це відбувається?
— Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори… А далі — дротами. У місто. На станцію призначення.
Я мовчу, намагаючись уявити все, про що він говорить. Згадую сітку над вогнищем, Цар-мати лежить біля моїх ніг. Вітер розвіває попіл…
— Вогненний Кін, — тяжко вимовляю я. — У них… людей-вовків… є…
І, болісно добираючи слова, розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю.
Він киває:
— Так. Горяни використовують технології Заводу, самі того не усвідомлюючи. Вогненний Кін, очевидно, передає енергію переможеного переможцю. Принаймні частину. А заводський розпилювач передає енергію будь-кого, хто на нього потрапить, Заводу.
— А може, це Завод використовує… технології горян? Людей-вовків?
Він хитає головою:
— Навряд чи. Але точно не знаю.
— Ви не знаєте?!
— Чого ти дивуєшся? Ти гадаєш, це я побудував Завод? Та я прийшов на нього, так само як ти… намагаючись щось змінити!
Він відчиняє залізні дверцята печі й підкидає чорний брусок на тліюче вугілля. Розгоряється полум’я, вихоплює з напівтемряви його важке, ніби броньоване обличчя. На дні очей спалахують вогники: вогонь відображається в маленьких, глибоко посаджених очах.
— І вам вдалося? — запитую я.
— Ні. — Він прикриває дверцята грубки. — Вона померла.
— Хто?
Він дістає з полиці пляшку з водою, зубами виймає корок. Утирає чоло тильною стороною долоні.
— Моя дружина.
— У вас була дружина?!
Він мовчить. Дивиться в темінь.
— Але Завод підпорядковується вам? — запитую я, аби хоч щось сказати.
— Так. Я його Серце. Ти гадаєш, це метафора, красне слівце? Ні. Я став частиною Заводу. Я зрісся з ним. Іноді, зрідка, я дозволяю собі сходити в місто. Ненадовго.
— Так, — бурмочу я. — Ви ж… я бачила вас у місті… я зрозуміла, що ви не контролер. Потім. Мені сказали…
— Я просто блукаю вулицями. Іноді вбиваю дилерів… Якщо впіймаю. Але найчастіше — дивлюся на людей. Спостерігаю. Мені потрібно бачити людське життя, особливо після енергетичної години. Розумієш?
— Ні… Ви говорите про дилерів, як про… тарганів.
Він гатить кулаком по столу. Підстрибують склянки.
— Енергії не вистачає на всіх. Я вже це казав. Із кожним роком її все менше. Це я теж казав. А вони роблять собі гроші з людських життів. Непрожитих життів. Ти чула про життєїдів?
— Це казки…
— Це не казки! Звичайно, життєїди — не чудовиська з пащеками до підлоги. Вони виловлюють самогубців на вежах, за декілька хвилин до стрибка. Висмоктують із нещасного синтетика, який вирішив померти, жалюгідні рештки енергії — останні краплі. Тоді мертве тіло скидають униз. Або вкидають у каналізаційний колектор. А з енергії… якщо це можна так назвати… з того, що вони висмоктали, майструють фальшиві зарядники. І продають синтетикам, із якоїсь причини позбавленим пакета. А енергополіція одержує відсотки від кожної угоди!
Він говорить, як людина, яка роками не розтуляла рота, — голос хрипить і зривається, але слова, що накопичилися за довгі дні мовчання, так і рвуться з горла.