Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

Він перехоплює мене двома руками за зап’ястя. Ніби чекав мого кидка. Ніби знав наперед.

— Якщо ти не перестанеш на мене кидатися, я нічого тобі не покажу, — каже, як завжди, байдуже. Навіть не обертається, струсивши мене на підлогу. Йде далі. Піднімаюсь і, принижена, майже біжу слідом — щоб не відставати.

Помалу стає світліше. Повітря задушливе й щільне: крізь жовтий туман важко розгледіти власні руки. Мій провідник зупиняється.

— Бачиш драбину?

Я бачу. Залізна драбина стоїть вертикально. Брудна, вкрита кіптявою та іржею. Посеред кожного щабля тьмяно блищить пляма, ніби відполірована багатьма доторками.

— Піднімайся, скільки вистачить сил, — каже Хазяїн. — Коли втомишся, зупинись, відпочинь. Я почекаю.

Я презирливо хмикаю. Беруся за холодний залізний щабель, підтягуюся, ставлю ногу…

Піднімаюся.

Розмірені рухи повертають цілковите самовладання. Я не сиджу на місці — я рухаюся догори. Якщо є рух — значить, щось змінюється. А якщо змінюється — значить, є надія. До того ж цей підйом нагадує, як я вперше піднімалася на вежу, щоб зустрітися там із Мавром і Алексом…

Я не лічу щаблини-сходинки. Тоді починаю лічити. Далі кидаю. Мигцем роззираюсь. Темнота рідіє, крізь туман бодай щось можна побачити. Я знову в трубі — цього разу широченній, викладеній зі щільно припасованих одна до одної цеглин. Це майже красиво.

Я уповільнюю рух.

— Утомилась? — запитує знизу Хазяїн. Він піднімається одразу за мною. Його голос відлунює від цегляних стін і повторюється кілька разів: «Утомилась? Утомилась? Утомилась?»

— Ні, — швидко відповідаю я. І луна повторює цього разу мій голос: «Ні! Ні! Ні!»

Піднімаюся далі. Стає все світліше. Підвівши голову, бачу небо — бліде, ранкове. Справжнє небо.

Мимоволі прискорюю рух. Хоча пальці вже добряче втомились триматися за залізні прути. Збивається подих — жовтий туман не минувся просто так. Але небо — ось воно!

Краї цегляної труби опускаються все нижче. І — наразі крізь туман — я бачу обрій. На обрії — далекі гори. Сонце пробивається крізь ранкові хмари, торкається мого обличчя, я мружуся, стримуючи сльози. Від сонця? Чи від чогось іще?

Уже ледве перебираючи руками й ногами, лізу і лізу догори. Туман рідшає. Нарешті до моїх легень вливається чисте повітря — ранкове, свіже, із запахом лісу. Я бачу канатну дорогу — товстенний трос, натягнутий звідкись ізнизу, від заводської стіни до опори на вершині гори. До опори… та звичайно, мусить же канатка на щось спиратися… Тепер я здогадуюся, що таке ці прокляті місця у горах, про які так багато розповідають страшних казок. Там пропадають люди і звірі — туди під страхом смерті не ходять мисливці… Цей страх охороняє таємницю опор краще за будь-якого сторожа.

Думаючи про опори, я піднімаюся все вище і врешті розумію, що це за драбина. Ми — на одному з громовідводів. Залізний шпиль погойдується над хмарою жовтого туману. Я дивлюся вниз; у мене паморочиться в голові. Піді мною Завод — уламки даху, де-не-де порослі кущами. Чорні жерла коротких товстих труб. Гострі кути невідомих залізних механізмів — і дим, туман, ошмаття і хмари, ніби над Заводом блукають душі всіх, хто віддав йому своє життя й енергію…