![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
— На чому?
— Чудові тварюки. Кращі за будь-який механізм. Поглянь!
Він підносить ліхтаря ближче. Прозоре колесо на третину заповнене оліїстою щільною рідиною. До стінок де-не-де поприлипали довгасті тіла великих сірих равлів. На підошві у кожного — розсипи ртутно-блискучих кульок.
— Розвивають величезну швидкість, — каже Хазяїн. — Паруються тільки на суші. Тут, у колесі, самці. А тут, — він відчиняє бак біля стінки, — самки…
Я зазираю в бак. У темній рідині нічого не помітно.
— Вони такі ж, лише більші й рожеві, — каже Хазяїн.
— А сенс?
— Сенс у тому, що, коли самок додати в колесо до самців, вони всі нестримно рвонуть на сушу. Колесо так влаштоване, що вибиратися на стінку можна тільки в одному напрямку — вперед. Вони дуже важкі, рухаються швидко, ну і… колесо крутиться. Дрезина розвиває шалену швидкість у тунелі. Поворотів, підйомів майже немає. Рейки гладкі. А на зворотному шляху тебе чекає вже наступне покоління равлів — головне, спустити рідину з барабана одразу ж по прибутті. І вчасно розсадити молодих самців і самок.
— А куди веде цей тунель? — повільно запитую я.
Він закриває бак із рожевими самками. Стукає залізна кришка.
— Навіщо тобі?
— У місто, — кажу я, ніби сама до себе. — Бо як ви туди добираєтеся? Не у вагончику ж вам труситись…
— Ходімо, — каже він сухо. — Пора спати.
Завод живе своїм ритмом, настільки ж постійним, як зміна дня і ночі. Я починаю відчувати його так жорстко, як синтетик відчуває добу — період між двома енергетичними годинами. Де б я не була, я відчуваю цей ритм. Гудіння, не чутне вуху, зате відчутне шкірою. Двигтіння механізмів, шипіння пари. Напруга все зростає й зростає, доки нарешті на приймальний транспортер не прибуває зміна.
Здається, я починаю розуміти Хазяїна. Я ненавиджу його — але розумію. Для того, щоб не збожеволіти, треба бачити в змінниках не людей, а графіки на екрані. Ось повзе транспортер, ось він вивантажує одиниці палива на мембрану, ось оживає ритм розпилювача; у ці хвилини ми з Хазяїном завжди опиняємося одне біля одного. Це не випадково. Нам обом хочеться, щоб поруч була жива людина — якою б вона не була.
Хазяїн мало говорить, більше розпитує. Мені не хочеться бути з ним надто відвертою, але він завжди ухитряється розв’язати мені язика. Я розповідаю про Єву, про те, як я працювала пікселем. Як ми грали в недогарок, які чутки ходять у місті про життєїдів. Як я одного разу прийшла в музичний магазин…
Я вчасно встигаю прикусити язика. Якщо я розповім про барабанщика Римуса — навіть не називаючи імені, — Хазяїн зможе знайти його сам або нацькувати своїх ловців. А Римус — це ж ниточка до диких. А дикі — чудове пальне для Заводу: Алекс, Мавр, Ліфтер, глухонімий Лесь, Перепілка і двоє її дітей…
Я уявляю всіх їх на конвеєрі. Зелені стовпчики на екрані… Графіки, а не люди. Якщо на Завод привезуть хоч Перепілку, хоч старого Римуса, хоч навіть Ярого, я про це навіть не дізнаюся: забринять стіни, пробіжить вітер, торкнеться волосся на потилиці. І все.
— Що з тобою? — запитує Хазяїн.
Я заледве розтискаю кулаки.
— Нічого, — кажу якомога спокійніше. — Я чула від однієї людини… що раніше завод брав енергію від стихій. А потім стихії збунтувалися, і він… переродився. Це правда?
— Я не знаю.
— Якщо це правда… Може він ще раз переродитися?
Хазяїн байдуже знизує плечима.
Мені сниться, що всі вони живі.
Що серед полонини складено ватру зі зрубаних під корінь смерек — заввишки до неба. Ватра горить, як Сонце. І три роди танцюють Аркана всім селом — звівшись одні одним на плечі.
На фоні вогню я бачу їхні силуети. Чоловіки танцюють, ставши у коло, міцно зчепившись топірцями-бартками, на їхніх плечах стоять жінки, обіймаючи одна одну за плечі, а на плечах у жінок — легкі підлітки, дівчатка й хлопчики, їхні темноволосі голови майже врівень із верхівками дерев…
Я хочу, аби сон тривав. Але він обривається.
Коридори Заводу освітлені нерівномірно. Десь панує темнота. Десь пробиваються зі щілин червоні відсвіти. Десь світиться стеля — блідо, синювато. Щільний туман лежить, як вода, сягаючи колін, або піднімається до пояса, або до стелі — тоді я намагаюся в цей коридор не заходити.
Хазяїн нібито не обмежує моєї свободи. Я можу ходити, куди захочу. От лише чого мені хотіти? Ясно, що із Заводу не вибратися. Я пробувала багато разів: коридори ведуть по колу, де-не-де зустрічаються — зненацька виступають із темноти, зринають із туману — огидні механізми й пристосування. Деякі стоять непорушно, піднявши залізні щупальця на рівень моїх очей. Інші роблять роботу — марну, як на мене. Натирають до блиску бетонну підлогу. Чистять стіни. Фільтрують повітря, всмоктуючи одним соплом жовтий туман і випускаючи з іншого сопла його ж, лише ледь розігрітий. Я ненавиджу залізних тварюк і боюся їх — до огиди.