Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

Намагаюся зрозуміти, що нагадують ці нитки, і не можу. Дивитися на них неприємно й моторошно.

— Що це?

— Це дроти, — каже Хазяїн, наблизивши губи аж до мого вуха. — Це енергія для городян. Для всіх синтетиків. Ти, коли надівала манжету, підключалася — через безліч трансформаторів, перехідників, розмножувачів — до цих дротів. До Заводу. Ти одержувала — щоб жити — шматочок енергії, яку дає Завод. Бажання жити, радість. І тепер — опівночі — сотні тисяч людей надівають манжети, щоб отримати свій пакет. Щоб вижити. Ти пам’ятаєш енергетичну годину?

Його очі зовсім близько. Я дивлюся в них, як у два провали. А як же Головань говорив… що Завод сам споживає енергію, яку виробляє…

— Я вам не вірю, — кажу йому.

Він киває:

— Це захисна реакція. Ти не хочеш у це вірити. Але це правда. Якщо Завод не буде забирати з міста тих рідкісних щасливчиків, генераторів, які живуть власного силою, власним ритмом… якщо він не буде викачувати з них живу енергію… він зупиниться. І не буде енергетичної години — ні для кого. Згадай свою подругу! Як її звали?

— Єва, — вимовляю самими губами.

— Усі помруть, як вмирала Єва. Залишиться декілька сотень людей — на все місто!

— Я вам не вірю.

— Я теж не вірив.

Дивлюся на ці білясті нитки, протягнені від Заводу до міста. Майже бачу, як повзе по них чиясь препарована любов, консервована надія, бажання жити… Щоби втрапити в спільний казан, змішатися й розбитися на крихітні дози і з’явитися о дванадцятій ночі в квартири до нещасних синтетиків…

Заплющую очі й легко підкочуюся до краю майданчика. Клятий Хазяїн знову випереджає мене — наздоганяє й притискає до залізної підлоги.

— Це найпростіший вихід — стрибнути вниз, — каже на вухо.

— То відпустіть мене! Вам хіба що?

— Не сподівайся. Не дозволю.

— А-а-а… Вам хочеться мене теж — у топку. Щоб енергія не пропадала… Тільки ви спізнилися. Я більше не хочу жити. Я тепер гірша від синтетика.

— Ні, ти хочеш, — мовить він пошепки. — У тебе є справжня дика енергія. Така, яка прагне жити, навіть коли жити нестерпно. Якщо мене послухаєш, зрозумієш.

— Я не хочу!

Громовідвід гуде й погойдується. Я вириваюся з усіх сил — мені тільки й треба, що зіскочити з краю майданчика і політати востаннє. Але він, мій супротивник, страшенно сильний і важкий. Він утискає мене в залізний настил.

— Послухай, ми нічого не можемо змінити. Ти хочеш залишити їх без енергії? Всіх? Усіх убити, разом?

— Я нічого не хочу! Я хочу померти!

— Ні, жити.

— Заради чого?

— Заради життя. Просто тому, що скорятися смерті, як синтетик, без боротьби — соромно.