Амністія для Хакера

— Вистачило, — відповів Борис, розуміючи, що час, напевно, відпустити її та вийти геть, поки ще не пізно.

— А дорого? — продовжувала вона. — Скільки коштує?

— Копійки… — намагаючись демонструвати повну недбалість, сказав Борис.

— А що, ви завжди на собі економите? — не вгавала Наталя. — Я чула, що є й дорогі…

Вона стояла майже впритул до нього, опустивши руки і дивлячись йому в обличчя, на диво дзвінко та впевнено вимовляючи слова:

— Але, я гадаю, вам личитиме будь-який. Хіба ні? Ну, ви ж продемонструєте мені обновку? Вам будь-що до лиця…

Борис розвернувся і вийшов із ванної, відчуваючи, що образа душить його зсередини, дивуючись болючості цього відчуття. У грудях пекло, муляло й перехоплювало подих. І невідомо що заважало усвідомити справжню причину цього.

Зайшовши до кімнати, Борис причинив за собою двері й механічно почав витягати з сумки комп’ютер. Апарат не хотів витягатися, чіпляючись за краї сумки, частини його розташовувалися на столі вкрай незручно. Штекери не відразу потрапляли у гнізда. Він продовжував робити це повільно та вперто і нарешті ввімкнув машину.

М’яке, ледь відчутне, але об’ємне гудіння комп’ютера, здавалося, якось заспокоювало, вгамовувало болючі емоції, але про якусь роботу не могло бути й мови. Тим більше що він зневірився в результативності власних зусиль. Тому просто нахилився до столу й підпер обличчя руками.

Двері позаду рипнули. Наталя увійшла й сіла поруч.

— Чого тобі?

— Я… Я надто захопилася, — сказала вона, — і образила вас. Я бачила. Я хотіла тільки трішки зробити вам неприємно, а вийшло… Пробачте…

— Пусте, — відповів Борис. — Я тобі вчора ще гірше зробив.

— Ви не бажали цього, а я свідомо… Я бачила… зразу ж побачила, що вам боляче стало від моїх слів.

— Ну… хто чим уміє… — зауважив Борис. — Принаймні все справедливо. Тепер моя черга до ранку мучитися.

— Справді?.. — цей подив звучав непідробно. — І що, ви мені не пробачите?

— Пробачу, — сказав він. — Хвилин за двадцять. А поки що йди, подивися телевізор. Ти ж найбільше жалкувала про його відсутність. Тепер він є…

— Добре, — погодилася вона. — А ви точно пробачите?

— Точно.

— Дякую, — сказала вона. — Я більше так не буду. А… що це за квартира?

— Мого товариша, — сказав Борис. — Колись ми разом по закордонах їздили. Він зараз працює в Португалії. Поїхав мінімум на півроку. Учора мені несподівано спав на думку такий варіант. Я розшукав його по телефону й домовився. Варіант абсолютно безпечний, навіть з точки зору твоїх побоювань. Нікому не спаде на думку шукати нас тут.

— І… довго ми тут будемо?

— Гадаю, ні, — сказав Борис. — До речі, на цю тему я хотів поговорити.

— Давайте зараз, — запропонувала Наталя, вмощуючись біля нього.

— Гаразд, — погодився він. — Гадаю, моя місія підходить до завершення. Тому я вже думав над тим, як подбати про тебе. У принципі конкретний план є. Не знаю, можливо, в тебе є якісь інші міркування з приводу цього, давай обговоримо. Я принаймні уявляю собі так…