Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
— Не густо… — підбив підсумок майор.
— Чим багаті…
— А у дідовому флігелі так і не знайшли ніяких відбитків?
Павлюк відчинив двері саме у цей момент. Тому погляд майора перейшов одразу на нього. Запитання довелося повторити.
— Жодного, — відповів той, сідаючи. — Все протерто. Вперше. На тих квартирах усе лишалося, а тут охайно постирали. Ростуть у класі, якщо це, звісно, не хазяйка поприбирала. І ще одне мушу сказати. Знаєте, чиї відбитки на комп’ютері в інтернет-кафе, тому, на якому працював Хакер?
— Ну!
— Загиблого Олега Маліцького. Він товк по клавіатурі.
— От б…
— Жодного з відбитків, які були у квартирі Косовської, а також на Богдана Хмельницького, не виявлено. Так що кнопки тиснув Маліцький, а той лише дивився.
Врізнобій висловилися всі — емоційно і не зовсім цензурно.
— Ну що ж, підіб’ємо бабки, — зітхнув Кобища. — Гадаю, Маліцький знав щось таке, важливе, одним словом. А той, кого ми звемо Хакером, очевидно, в цьому ділі ні бельмеса. Нам загиблий нічого не сказав. З якої причини? Можна здогадуватись. Хлопця залякали або, навпаки, заохотили. За Маліцьким потрібно було встановити цілодобове стеження. Наш прокол. Вони зустрілися одразу після роботи, загиблий зробив якусь справу і мав замовкнути назавжди. Далі, як то кажуть, справа техніки. Видершись з клубу, Хакер знав, що не можна залишати такого свідка. Хлопець мертвий, а ми знову біля розбитого корита.
— Він що, зібрався півміста перетовкти? — Величко промовив це ніби сам до себе. — Своїх би вже нехай мочив, а інших… Судячи принаймні з назви його комп’ютера…
— Якої назви? — перепитав киянин.
— А той розумник з фірми, нині покійний, назвав свій програмований витвір «Армагеддон» нуль-нуль якийсь там… — ні багато ні мало! І продав у такому вигляді.
— Круто… — зауважив Приходько, який цього не знав. — 3 такою назвою можна і на півміста замахнутися.
— Щодо половини міста не знаю, — сказав Кобища, — але комп’ютерникам потрібно стерегтися. Гадаю, оскільки сам він некомпетентний у цій справі, не виключено, й далі шукатиме помічників. Хоча тут дещо не стикується. Якщо він разом із Друзем був, то не вписується. У таких угруповань у розпорядженні є нормальні специ, не гірші за Маліцького. Якщо він позбавлений технічної підтримки, виходить, працює окремо.
— Не обов’язково, — заперечив Можейко. — Може, просто не бажає ділитися з ними деякими конкретними даними, вести подвійну гру. Тож намагається обробити їх самотужки.
— Можливо, — погодився Кобища. — До речі, у вечірній програмі разом із фотороботом буде відповідне застереження фахівцям такого профілю. Раніше б так… Не вішайте носів, шановні! Згадайте, після квартири Ромазана в нас не було взагалі нічого. Нуль! — Він показав цифру двома пальцями. — Абсолютний нуль! Жодного сліду. Забули? А тепер? Ми маємо його фоторобот, зразок почерку, знаємо звички, зброю, уявляємо мету, нехай досить туманно. А! Знаємо його супутницю, без якої він поки що нікуди. Шановні, це що, мало? Та з таким багажем у місті нікуди подітися! Рано чи пізно… — Він розвів руками.
— Ще ви забули його комп’ютерні атрибути, — нагадав Величко. — Їх ми також знаємо. І відбитки пальців маємо.
— Твоя правда! — погодився Кобища. — От бачите! Тим більше що у тій комп’ютерній справі він повний баран, і наш Птеродактиль не сьогодні-завтра його склює…
— До речі, — зауважив Сердюк, — а він, напевно, ще й досі сидить, вертольотики пускає. Може, покликати? Негарно, він все-таки ніби також член слідчої групи…
— Запроси… — знизав плечима Кобища. — А втім… Я потім сам навідаюся, дізнаюсь, як справи. Якби що, він би й сам повідомив. До речі, комп’ютер з квартири Маліцького забрали?
— Забрали, — відповів Можейко. — Вже передали Птеродактилю.
— Добре. Давайте тепер про день завтрашній. Андрію Вікторовичу, які будуть побажання? Завтра нашої групи прибуде, давайте сьогодні вирішимо для теперішнього складу.
— Давайте… — Той нарешті відклав справу, яку гортав уже вкотре, але чув при цьому кожне слово присутніх. — Пропонуйте, Олексію Івановичу.