Білий попіл

— Вона чекає на мене! — почув я голос Хоми Брута.

Він, виявляється, сидів за моїм столом — ліворуч. Тільки тепер лицем він був схожий на Томаша. Щоправда, з його очей кудись щез повсякчасний глум, — вони світилися юнацьким жаром. Іван — він чомусь теж опинився тут, — упіймав Хому за лікоть і всадовив на місце.

— І що буде? — запитав він.

— Коли? — не зрозумів Хома.

— Взагалі! Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?

Я встав, покинувши їх удвох, тому що з-під дверей корчми пробивалось яскраве біле світло, а до ранку ще ж було далеко.

— Пий, — сказав за моєю спиною Іван Хомі. — Полегшає. Пий, і щоб вчинив, як належить…

Підійшовши до дверей, я раптом збагнув, що в шинку запала цвинтарна тиша, й озирнувся. Зала геть-чисто спорожніла. На столах стояли перекинуті стільці, крім єдиного, що на ньому, коли вірити пивному кухлеві поряд, щойно сидів я сам.

Це спостереження збентежило мене, але не надто, і я відчинив вхідні двері. За ними пашів день. Сонячне світло засліпило мене після присмерку корчми. Вийшов. Довкруги, скільки сягав зір, простиралися могили. Я піднявся на невеликий пагорб. Як і минулого разу, спершу там нічого не було, та потім за моєю спиною постав вхід у великий склеп, над яким (цього разу — латиною) було написано: Tomas Brutus.

Повільно прочинивши двері гробниці, я почав спускатися вниз камінними сходинками. Звідти віяло прохолодою та цвіллю. Намагався ступати тихо, та найменший скрегіт камінця під підошвою негайно посилювався камінним склепінням і лунав, наче гуркіт.

Знизу чути було дивні звуки: хтось шумно дихав і нібито… чавкав. Звуки дедалі голоснішали. Мене пробрав дрож, та замість того, щоб дати драла, я, мов зачарований, продовжував спускатися.

У кімнаті, в яку згори пробивалося сіре світло, укляк чоловік. Його прикуті до стін руки були заведені назад, а ланцюги — натягнуті. Він натомість, нахилившись до самої підлоги, пожирав щось закривавлене. Велетенські вії його заплющених очей стирчали з-попід рук і стелилися по підлозі обабіч ніг, наче вусики здоровецької комахи.

— Що ти робиш? — запитав я.

Він перестав їсти і повернув до мене своє лице.

— Хіба в тебе очі теж заплющені? — запитав він.

— Але ж це — твоє серце! — здивовано мовив я.

— О! Люди теж весь час їдять власні серця! Хіба ти не знаєш? Ви називаєте це совістю.

І він усміхнувся, вишкіривши свої закривавлені зуби.

— Хто ти? — запитав я.

— Підніми мені вії, — замість відповіді попрохала істота.

Я, про всяк випадок, трохи відступив.

— Підніми мені вії! — гаркнуло воно й відчайдушно кинулося до мене.

Я відскочив, встигнувши завважити, як один із ланцюгів, натягнувшись струною, луснув, а інший легко вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, разом із великим каменем. Істота волокла за собою власні вії й бігла до мене рачки, роззявивши закривавлену пащеку.