Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Погляд Боніфація лише коротку мить тішився золотою веселкою, що, кинута на всю ширину стіни, пологою, але виразною дугою врізалася між суворою одностайністю сапфіру та барвистою мозаїкою. Його значно більше зацікавили фігури, розміщені під веселкою: Христос із бородою (Боніфацій усього вдруге чи втретє в житті бачив бородате зображення Спасителя!) дуже довгими пальцями надто коротких рук благословляв Галлу Плацидію і Констанція, що дивним чином помістилися на спільному, неймовірно вузькому троні із зелено-рожевою оббивкою.
— Це сирійська мозаїка, — почала пояснювати Августа, яка стояла обіч, майже торкаючись Боніфація плечем.
Але патрикій, не відводячи очей від складеного з дрібних кольорових камінців обличчя Констанція, квапливо скористався першою ж перервою, яку Плацидія зробила, щоб згадати ім’я сирійського митця, і спішно повернувся до попередньої розмови.
— Я ще раз благаю Твою Вічність, — його голос бринів м’якими глибокими нотками. — Перш ніж отримаю з твоїх святих уст остаточний наказ, зволь іще раз усе розважити. Адже йдеться про мужа величезної слави і заслуг… про непереможного полководця, воістину — хай дарує Твоя Вічність, — рівного оцьому твоєму вічному мужеві, — рухом голови вказав на мозаїчне обличчя Констанція, оздоблене густою гарною бородою, якої він ніколи не носив.
— Старі книги кажуть, що й більших полководців скидали з Тарпейської Скелі, — без гніву відповіла вона, — а, зрештою, чи ж ми самі не вислали Маворція, а потім Сигісвульта проти вождя, такого заслуженого перед нами і нашою імперією?!…
Гарне обличчя Боніфація спалахнуло. Августа якийсь час із дивною посмішкою придивлялася до нього, врешті тихим, ледь тремтячим голосом сказала.
— Я за одне лише повинна бути вдячною Аецію. За сходи Урсіанської Базиліки.
Він непорозуміло глянув на неї.
— Який же нездогадливий найславутніший патрикій імперії, — майже пошепки сказала йому. — Адже, коли б Фелікс жив, досі був би патрикієм… Нікчемний Фелікс, який ледь не позбавив престол найміцнішої опори… І як ти міг йому вірити, — знову голосно скрикнула, докірливо і майже сердито.
Однак, доки він устиг щось одповісти, знову притишила голос і, майже торкаючись пальцями його великої руки, шепнула:
— Але тепер лише ми удвох будемо біля вічного Августа…. Ти, я і ніхто, крім нас… Нарешті… Не радієш, Боніфацію?…
— Хотів би радіти, Августо.
— Не віриш у себе?… боїшся Аеція?! Чоловіче малого серця!… Адже ж за тобою стоїть Августа, а за Августою Христос… Він подолає бридких гунських демонів… Він не покине своєї ревної шанувальниці й улюбленої слугині….
— А якщо?…
— Не кажи… не кажи… Це неможливо. Це неймовірно. Та, зрештою, коли б так сталося, — але, на Христа, не станеться, Боніфацію! — то вірю: вічний Феодосій не відмовить у гостинності й опіці своєму вічному братові, його матері та їх найвірнішому слузі…
Довгі звужені до нігтів пальці майже лежали на широкій, міцній і ніжній долоні.
— Нізащо, вічна Августо… Нізащо, присягаю Христом і спасінням моєї душі!… Ніколи вже не побачиш, — хіба що на останньому суді! — Боніфація, знову переможеного… знову тікаючого від ворога… Якщо переможе Аецій…
— Не переможе… Ти переможеш… мусиш перемогти!… Я лише поруч із тобою почуваюся безпечною та сильною… Адже лише відколи ти при мені, не тремчу за вічного Августа… лише тепер спокійно лягаю в ліжко…
Чудернацько малі вуха мозаїчного Констанція, напевне, не почули слова «ліжко», але його надто круглі, справді риб’ячі очі не могли не помітити, як при останньому слові Августи раптом судомно сплелися дві пари тремтячих рук, а гарна темна голова безсило опала на свою власну вирізану з бронзи подобу, завішену на дивно рухливому в цю мить ланцюзі. Померлий одинадцять років тому солдат із Наїссусу, здається, з цілковитою байдужістю до справ цього світу, а навіть із приязним розумінням страждань і жадань суворого вдівства дивився на цей раптовий вибух, у якому все для нього було людським, простим і ясним, крім одного: як се діється, що Боніфацій не лише не одсунувся, хоч би трішки, щоб охоронити себе й Августу від спокуси: він — такий скромний, соромливий і завше такий суворий до себе! — але й, гарячково стискаючи її руки, поглинав притулену до нього жінку тоскним поглядом, що зраджував такий великий, болісний і ніби давно вже не вдоволюваний брак кохання, наче й зовсім не мав гарної молодої дружини, яка дала йому дитя і яку він безтямно любив?!
Проте обоє миттю опинилися по різні боки веселки. У Боніфація ще тремтіли руки, а в Плацидії сильно тремтіли куточки рота і цокотіли зуби.
А за мить, коли Боніфацій уже стояв на порозі, Плацидія промовила вже повністю опанованим владним голосом: