Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Я консул, Бассе, та чи зостануся ним, якщо не захочу підкоритися волі Августи?…
— Згадай Кастина, Аецію…
— Чуєш, Меробаде?… На всіх таблицях моє ім’я зітруть чи замажуть, всі мої погруддя розіб’ють. Сердешний молодий друже!… Можеш нагодувати своїм панегіриком короля франків — коли пергамент зварити, він буде їстівним… Знаєш, Бассе, після першого приморозку я придушив франків голодом!…
Посли неспокійно стежили за грою м’язів на його обличчі. Низьке чоло покрилося борозенками. Широкі виступаючі щелепи швидко рухалися. Великі долоні все частіше вдаряли по товстих міцних стегнах. Перелякані надтягаючою бурею, десь сховалися рештки усміху.
— Так, я трохи приморив голодом сикамбрів, — голос Аеція ставав усе більш свистячим, — але більше вони не голодуватимуть… Пресвітлий Андевоте! Поїдеш послом до шляхетного короля Хлодіона… Якщо відновлять феод і вже завтра знову відступлять до Токсандрії, дістануть п’ятдесят тисяч модіїв[88] збіжжя і всіх забраних нами жінок…
— Як це, найсвітліший мужу? — скрикнув Касіодор? — Ми так їх притисли і має бути мир?
— Так, буде мир. Не маю часу для франків. Їду до Равенни.
— Сам? — вирвалося у Максимуса.
Аецій знову посміхнувся, але наскільки ж іншою посмішкою!…
— Ще не знаю, Петронію… Довідаюсь. Що ж, достойний поете Меробаде, ти б не хотів, щоб оцей найпресвітліший Максимус у сенаті, стоячи, три години слухав твій панегірик? Поїдеш зі мною?
— Всюди, пане.
— А ти, Касіодоре?
— Куди поведеш, непереможний!
— А Валерій?…
— Ave, vir illustris!
— А достойний трибун Літорій?
— На смерть і життя, Аецію!
— А про що міркує Віт?…
— Рахую, найсвітліший мужу.
— Що ти рахуєш, друже?
— На пальцях однієї руки, — битви, виграні Аецієм. На пальцях другої — перемоги найславутнішого патрикія. Бачте?… на цій руці мені семи пальців брак, а на тій чотири марно стирчать. Мушу полічити знову — адже ж неможливо, щоб я рахував настільки гірше, ніж вічна Августа.
Гучний вибух сміху. Аецій ляскає Віта по плечі і кричить:
— Трубачі!…
Басс хапається обома руками за край його одежі.
— Що ти хочеш робити?
— Спитати тих, кого я вів на Вугільний Ліс, на Колубрарійську гору, на лівий берег Данубісу, — чи схочуть проїхатися зі мною до Равенни?!
— Це бунт, Аецію!…
— Це кара, Бассе!
— Але ж, найсвітліший мужу! — вражено гукає єпископ Іоанн. — Ради Христа, в якого віруєш…
— Воістину, я краще в нього вірую, ніж Боніфацій. Я з аріанкою не одружений і своєї дитини в аріанській церкві не хрестив.
«Але, в гунів бувши, церкви палив», — думає Максимус. Натомість Аецій кладе руку на плече Сигісвульта.
— А ти, пресвітлий полководче, не хочеш ще раз побити Боніфація?… Може, вважаєш його більшим од мене?…
Гот гордо морщить брови.
— Слава тобі, непереможний. Але я служу вічній Августі.
— Ми теж хочемо їй служити. Тому й рушаємо до Італії, щоб скласти до ніг Августи свою найпокірнішу службу…
Тібії, буцини і найчисленніші з усіх роги заглушають голос Басса, знову суворий і повний поваги та гідності:
— Флавію Аецію, іменем вічної Августи закликаю тебе підкоритися наказам найславутнішого патрикія імперії. Закликаю втретє.
— Підкоряюся його наказам, Бассе. Хіба ж не чиню, що він наказує… чого вчить? Як Боніфацій за консулату Пієрія, так я за свого власного — його слухняний здогадливий учень і підвладний Аецій на наказ Августи відповідає «Ні!»
Басс розпачливо хапається за голову.
— Отже, війна? Громадянська війна?… Нині, коли вандали…
— Хай пекло поглине вандалів, Боніфація, Августу! Хто не вміє оцінити заслуг, не вартий правити. Стань поруч зі мною, Бассе, — побачиш, як годиться нагороджувати друзів.
— Я завше твій друг, Аецію, — повільно й виразно каже колишній консул, — але… але під Фарсалою Басси не стояли на боці Цезаря.
— Зате після Тапси й Мунди стали на його бік. Бачиш — Аецій теж читав Цезаря, друже. Чуєш ці труби?… ось мій Рубікон. Alea iacta est — чи так це було сказано?
88
Модій — старовинна міра об'єму сипучих тіл, перш за все зернових, у Італії, з різними значеннями в різних містах.