Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Квестор усміхається, але дуже стримано: завжди вміє належно оцінити жарт, але хай же найпресвітліший префект не думає, що квестор поділяє його почуття. Всі знають, що вивищення приятеля Августи — це справжній удар по тих сенаторських родах, які ще поклоняються староримським богам, а передусім — по Нікомахах Флавіанах, приятелях магістра обох військ. Квестор мав би велику охоту трохи поглузувати з незручного становища, в яке потрапили могутні Віри (гидує їхньою вірою і заздрить гучному імені): наприклад, з турботою в голосі запитати, чи найпресвітліший колега не має жодного остраху стосовно дальшої долі посмертного вшанування свого батька і його статуї в сенаті?… Справа цього посмертного вшанування і статуї саме півроку тому наробила чимало галасу в Римі: батько префекта за Феодосія, теж бувши префектом преторію Італії, очолював староримський табір, взяв активну участь у останній збройній боротьбі проти християнства та поліг під Аквілеєю, натомість переможний Феодосій наказав усунути з сенату його статую і позбавити посмертного вшанування. Але Аецій, шукаючи після замаху на Фелікса зближення з сенатом, добився від Августи зняття безчестя з пам’яті Флавіана та згоди на поновне встановлення його статуї в курії, чим привернув на свій бік усі могутні язичницькі сенаторські роди, які все ще числом і справжнім значенням у місті та всій Італії переважали християнські роди. Тепер же квестор був певен, що приятель Августи забажає повернути справу посмертного вшанування Флавіана до попереднього стану. Але, трохи роздумавши, вирішив, що не випадає починати розмову про це, отож, аби щось відповісти, сказав лише:
— Воістину, Рим не пам’ятає нічого подібного від часу втечі Варрона з-під Канн …
Тимчасом новий Варрон, що його так само, як і того шість віків тому, гризений соромом і зніяковілий, уже в’їжджав на Форум Траяна. Тільки-но з’явився під аркою, всі сенатори як один здійняли праву руку і гукнули: «Ave, vir illustris!»
І всі як один вп’ялися тисячооким поглядом у благородну гордовиту постать… вродливе, з дуже тонкими рисами обличчя… спущені додолу прегарно оправлені віями очі…
А той, одчуваючи на собі цей палючий жар цікавості, здивування, а, напевне, і прихованого глуму, волів би провалитися під землю: ким же він був, приятель Августи, що його цісарі, сенат, римський народ вітали як тріумфатора?!… Бунтівником, якому не поталанило і якому ласкаво пробачено! Зрадником вічного владаря і святої віри, що прикликав на допомогу єретиків і розбишацьких варварів! Поганеньким полководцем, якого тричі побив кульгавий здохляк! Втікачем, що, втративши надію, малодушно покинув довірений його опіці край, віддав його у здобич оскаженілим грабіжникам і помчав через море благати прощення — готовий прийняти все: кару, покуту, зневажливе помилування, щоб тільки здобути нарешті після стількох років буревіїв та терзань жаданий спокій!
Під кінною статуєю Траяна стоять два мандатори у червоних, перетканих золотом далматиках. Мандатор — це язик і вухо володаря під час публічних виступів.
— Підійди, найпресвітліший мужу! — декламують обидва одночасно, досконало утримуючи однакову силу і напруження голосу.
Дме пронизливий зимовий вітер, але приятель Августи знає, що йому не можна ставати перед цісарським обличчям у теплій темній накидці. Отож скидає її на руки трибуна-гота, що стоїть за ним, і в самій лише далматиці помаранчевої барви з чорними клаві йде через увесь Форум. Але зовсім не відчуває січневого холоду. Гот іде слідом за ним, щоб у належну мить знову накинути на нього теплий одяг.
Перед кінною статуєю Траяна здіймаються два гіпсові, у людський лікоть заввишки, погруддя консулів: з року, який тільки-но закінчився, і того, який саме починається. Два білі обличчя: бородате Геркулана Басса і грубе, широке, майже варварське — Аеція. Між цими двома погруддями приятель Августи вперше стає навколішки.
— Хто це підходить? — протяжним ритмічним голосом питає мандатор з лівої сторони статуї.
— Флавій Боніфацій, — таким самим голосом відповідає мандатор з правої.
— Нехай наблизиться й постане перед нашим обличчям, — знову декламує перший.
Боніфацій зводиться з колін і робить десять кроків.
Гот з накидкою в руках залишається на попередньому місці. Мандатори міняються місцями. Боніфацій знову опускається навколішки.
Тепер питає мандатор, який раніше стояв справа:
— Хто служив мечем і радою вічному Констанцію Августові, того часу ще патрикію, у боротьбі з нікчемним, — щоб Бог прокляв його душу, — Геракліаном?
— Достойний Боніфацій, трибун, — лунає відповідь.