Місто уповільненої дії
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: К.
- ISBN: 966-664-072-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто уповільненої дії». Краткое содержание книги:
Перед нами справжній міський роман, який з перших сторінок причаровує своїм цинізмом та відвертістю, породженим суворим життям та нелегкою правдою.
Падаю на ліжко з книжкою Арістотеля. Таке читати, коли болить голова, — повний аут, але більше нічого путнього нема; щоправда, у коридорі на невеликій полиці лежать кілька романів радянських письменників про Другу світову війну (мабуть, господині), але до них особливої тяги не відчуваю. Про що тут думати? — залишається Арістотель. Дужаю кілька сторінок і ловлю себе на тому, що абсолютно не розумію і не пам'ятаю, про що читав кілька хвилин тому. Свідомість зайнята іншим, наче не здатна зосередитися на конкретній справі, натомість скаче, наче блощиця, по різних думках, спогадах, враженнях і ніяк не заспокоїться.
Оля. Мене конкретно муляє фішка, що за грінго терся біля неї. Тягне піти на пошту й зателефонувати. Добре, що в цьому барлозі нема телефону, бо я б не витримав і здався. Несподівано мене підриває тєма неодмінно до неї піти, сьогодні увечері. Дорогу, здається, ще не забув. Але одразу уявляю себе жалюгідним кретином, який у темряві припхався до незнайомих людей: вони, — мабуть, здивовані й заскочені зненацька — запросять мене на вечерю (у кращому випадку), подадуть плов або гречану кашу зі СдМаженою печінкою, салат зі свіжих огірків і помідорів, або просто обійдуться чаєм з печивом чи домашніми тістечками. А що далі? Слухняно сидітиму півгодини в кімнаті Олі, розмовлятимемо про навчання, гортатиму фотоальбоми з її світлинами… дитинство без трусиків, дитячий садок, новорічні свята, школа…
Не знаю чому — одягаюся й прямую на центральну площу. Тупо йду, наче навмання, розглядаю незнайомих людей; вони проходять повз, не звертають на мене увагу, п'ють пляшкове пиво, ходять парами, невеликими групами, спілкуються, сміються, дехто сперечається. Я тиняюся без діла і не знаю, як бути далі.
Заходжу в книгарню, порпаюся у старих книжках, але імена авторів мені нічого не говорять. Купую в букіністичному відділі більш-менш пристойний двотомник Плутарха, про якого казав проф на вступній лекції з історії стародавньої Греції.
Телефонувати Олі?
Все ж — зателефонувати.
Біля автомату невелика черга: довгонога патлата вівця, з пофарбованим під рубін волоссям, за нею два типоші, запаковані в напівпанківський при-кид (одразу видно: струя на ту чи іншу тему в це містечко заповзає надто пізно), які без перестану труть між собою про останній рок-концерт у Києві, а останнім у черзі — схожий на сантехніка, дядько з обшарпаним дипломатом. Мантелепа, мабуть, триндить надто довго, бо напівпанки помітно нервують і час від часу роблять їй зауваження, щоб зав'язувала. Вона ображено фиркає, але за десяток-другий секунд кладе слухавку і йде геть. Два типоші, дорвавшись до телефону, також зависають надовго. Один із них, в якого товста і ніби вивернута на зовні нижня губа (через це його табло нагадує океанську глибоководну рибину), ламає Маріну, аби вона пішла з ними до Паші в гості, там будуть всі наші, я прошу тебе, даже Віталя возлє мєня тоже просіт. Дядько, схожий на сантехніка, нетерпляче дивиться по сторонам, витягує цигарку без фільтра й закурює. Через смердючий дим відступаю від нього на два метра. Напівпанки регочуть, мабуть, ця Маріна мила сучка. Дядько спересердя кидає недопалок і йде геть.
Певний час я вагаюся, чи телефонувати Олі.
Мої вагання невдовзі розвіюються, бо ці два кретина нарешті підривають свої задниці і звалюють. Вкладаю карточку і раптом б'ю себе по голові: я повний крейзі! Я забув її номер. Перебираю в пам'яті комбінації цифр, згадую, але не впевнений в останній: «2» чи «4». Набираю. Знайомий голос, Йосип кобзон! — це вона!
«Алло».
«Оля!»
«Алло! Хто це?»
«Оля…»
«Олег?»
«Тебе погано чути! Алло!»
«Олег! Я про тебе згадувала».
«Оля, я маю мало часу. Як ти?»
«Що ти кажеш?» — у слухавці тріскотить і її голос то віддаляється, то наближається. Признатися, мене це дратує.
«Оля, я хочу тебе бачити. Чуєш? Хочу тебе бачити!»
«Може, мене кудись запросиш?»
«Да» — кажу я збуджений від радості. Мури впали. «Оля, давай о двадцятій нуль-нуль біля ювелірного на площі. Ок?»
Маю час забігти додому, поїсти, помитися й одягнути чисту сорочку, бо від цієї злегка тхне потом. Що ще? Почистити зуби.
4
Про що ми вчора говорили? — запитую себе, прямуючи заспаним і голодним зранку в університет.
Хіба це має значення?
Через те, що вчора прийшов майже о першій ночі, не піднявся о сьомій, не встиг поснідати, на-швидкоруч зібрався й побіг на лекції.
Вчора, коли проводжав Олю додому, я нарешті поцілував її ніжні, пухкі губки. Початок непоганий. Хоча вона спершу опиралася: трішки гнівалася, згадувала про незнайомку (Таню), нарікала, що стільки днів, приїхавши з дому, жодного разу не телефонував. Да-да, маленька, казав я про себе, міцно притискаючи це миле створіння, яке тягнулося до мене своїми напіврозтуленими устами й заплющеними очима. Згадуючи ті хвилини під її вікнами, я ще досі відчуваю, як вона тремтить у моїх обіймах. Перед лекцією з історії України біля мене сідає Таня, радісно розповідаючи про вчорашній фільм (добре, що не маю телевізора і не зможу розділити її захоплення). Вона півпари мене втомлює дурнуватим базіканням, тему розмови ніяк не можу визначити. А ще від неї лине неприємний запах — наскільки розумію — від її босоніжок, вкладки яких учора погано вимила і взуття натягнула на босу ногу.