Місто уповільненої дії

Таня каже, що в дитинстві приїздила до нас, на захід, і була в моєму місті, гарне у вас озеро, мабуть, є де відпочивати.

— Да, — ліниво погоджуюся з нею, глибоко затягуючись, — тільки якби ще кудись бандерлогів подіти.

— А хто такі бандерлоги? — здивовано запитує, дивлячись на мене своїми розширеними оченятами, і я бачу, що вона мало не регоче.

— Бандерлоги — це мешканці Бандерштату.

— Ясно, — сміється вона. — У вас всіх називають «бандерлогами»?

— Ні. Тільки окремі види.

— Які?

— Ну, такі кумедні, незграбні, з лохматими головами, золотими зубами… які ще? — із засмаглими мордами, в дешевому турецькому чи китайському шматті…

Не поспішаючи, виходимо на невелику алею, що веде до мосту через річку. Раптом я зупиняюся — мою увагу привертає пара, яку бачу ще здалеку.

Сумніву нема — Оля!

Біля неї невідомий типоша. Наближаємося. Оля в коротенькій спідниці з червоними й білими квадратиками та легкій рожевій блузці, що облягає її тіло, підкреслюючи всі форми. Вона також звертає на мене увагу. На її обличчі помічаю зміни, воно суворішає й помітно здригається. На моє привітання тільки непривітно зиркає й скупо киває, від цього мало не отримую інфаркт, що за гнила тема? — запитую в себе — що за штемп маріупольський біля неї? звідки цей грінго взявся? що за вівця його народила?

Гукаю Олі, що увечері зателефоную.

Мене жаба давить дивитися, як вона демонстративно і неспішно скипає в невідомому напрямку з цим підаром вошивим, чужаком, підкреслено холодно перед цим розмовляючи зі мною.

О, шєт!

Таня зацікавлено дивиться мені в очі, ніби хоче сказати, я все розумію, і нічого не розпитує. Настільки прикро, що не знаю, де себе подіти, відчуваю, як тремтить від образи моє обличчя і, що найгірше, я не можу цього приховати від Тані. Витягую цигарку, бо тільки курінням більш-менш заспокоююся. Краєчком ока помічаю: вона зосереджено стежить за моїми пальцями, за тим, як підношу до цигарки запальничку і повільно затягуюся, потім так само не поспішаючи випускаю дим.

— Що сталося?

— А? — здригаюся від її слів і тільки через кілька секунд розумію, що це було запитання. — Нічого.

— Нічого?

— Да, — говорю, мабуть, трохи роздратовано, Таня одразу замовкає і ніби почувається винною, бо наше мовчання стає не просто мовчанням. Я навіть не знаю, як це пояснити. Хоча й знаю, що вона думає про те ж саме.

Шєт! Дурнувата ситуація, нічого не скажеш. Ще не вистачало, щоб вона зараз мене тут жаліла.