Місто уповільненої дії

Навколо вештаються незнайомі нахабні типоші, але я на них не зважаю, наче вони прозорі, як повітря. Дехто кидає на мене зневажливі погляди. Вузьколобих цьому місту не бракує. Все як усюди. Пройшовся по місцевих книгарнях, гастрономах, навіть заходив у ювелірний та промислові магазини. Треба все знати. Трохи відстале містечко, вривається по багатьох параметрах від мого. Але хіба це має значення?

Мене потроху починає довбати ностальгія. Блукаючи невідомими вуличками, зустрічаючись очима з іншими людьми, раптом розумію просту істину: я тут один, цілком один, навіть нема з ким поговорити. Є, щоправда, Оля, але це такий туман, за яким невідомо що на мене чекає. Хоча вона дуже симпатична й кумедна. Згадую кілька днів, проведених із нею під час вступних іспитів: найбільша інтимність, яку вона і я собі тоді дозволили — це тримання за руки. Ха! — як першокласники.

Увечері через галіму ностальгію купую пляшку білого портвейну «Масандра». Хочеться розслабитися, але нема з ким. Сиджу на ґанку й самотньо душу вино з горла. Тільки Мафія мене розуміє, ніжно ластиться й уважно дивиться мені в очі своїм розумним, неземним котячим поглядом. Мені швидко вставляє по шарабану і я, погойдуючись, заходжу до хати, незграбно зачіпаючи стільці, хитаючись, прямую до кімнати, вдаряюся ліктем об кут столу і скривлююся від болю.

Дивлюся на розкидані речі й одяг.

Шєт! Треба прати шкарпетки! Маман казала, щоб ніколи про це не забував, бо дівчата (от Маман!) люблять охайних і чистих хлопчиків. Ох ці дівчата… охайних і чистих… хм… хлопчиків… Я також хлопчик… Зараз стану охайний… чистий.

Прання шкарпеток, чого я ніколи в житті не робив, — це повний… фініш. Холоднюча кринична вода (розігрівати — западло, треба розкочегарювати грубку і таскати дошки з-під сараю) виламує руки. Нарешті, скинувши з себе цю жахливу ношу, повертаюся на ґанок до Мафії. Завтра, знову, сучка, притаскає впольованих мишей — дурепа, не розуміє, що я цього не їм. Треба буде їй купити молока, щоб не загнила на мене. Хоча, якщо признатися, присутність кішки мені до вподоби, бо не так самотньо, коли думаєш про себе в цьому містечку. Я навіть підозрюю, що кішка зі мною говорить, щоправда, я не розумію її. Що би до неї не сказав, вони на це одразу нявчить чи муркоче, або підходить і треться об ногу. Мабуть, дуже розумна. Шкодую, що ніколи раніше не тримав котячих, у них такі хитрі і водночас добрі очиська, що себе запитую: невже вони про мене також щось думають?

Близько одинадцятої лягаю, але не можу стулити очей. Дивлюся в стелю й думаю про своїх друзів і про те, як усе швидко й кошмарно закінчилося. При згадці про Рому відчуваю наплив почуття образи — Бідона, свинячу тушу, хочеться задушити. Раптом чую, як у двері стукають і в мене з'являється страх. Кому я потрібний у цьому місті, де мене ніхто не знає? Вирішую не відкривати, напружено чекаю, що буде далі. Тиша. Може в мене галюни?

Зранку з великими труднощами прасую білу сорочку на короткий рукав — як-не-як, перше вересня, і треба виглядати пристойно, як круглий відмінник, як будь-який золотий медаліст, які, підозрюю, по-злазяться до університету, як дощові хробаки після грози. Маман, все ж таки, далекоглядніша від мене — запхала невелику праску в торбу, без якої мені тут довелось би туго. Безлад, що панує в кімнаті від розкиданих штанів, шкарпеток, сорочок, футболок, капців, книжок, письмового паперу, зошитів, навіює втому, і я лише тепер усвідомлюю, наскільки важко підтримувати завжди порядок та чистоту. Раніше на це ніколи не звертав увагу.