Місто уповільненої дії
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: К.
- ISBN: 966-664-072-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто уповільненої дії». Краткое содержание книги:
Перед нами справжній міський роман, який з перших сторінок причаровує своїм цинізмом та відвертістю, породженим суворим життям та нелегкою правдою.
— Морозиво будеш? — пожвавлюється вона.
— Я на нулі, — посміхаюся і відчуваю, як мої вуха горять від сорому. От, зараза, ситуація!
Коли нема грошей і про це дізнається ближній — від цього завжди стає не по собі.
— Я пригощаю.
Купує два пломбіри і ми сідаємо на лавці у невеликому сквері. Несподівано Таня переводить розмову на особисте життя, розмірковуючи про «близьку людину», якою та повинна бути.
— Ти знаєш, мені здається, що він має вгадувати мої бажання і відчувати мене, бо якщо цього нема, тоді все не те. — Вона говорить, а я стежу за тим, як її руки плавно підносять морозиво до ротика, він легко розтулюється, губки розширюються і звідти виповзає, наче голівка маленького звіра, язичок, швидко лиже вершечок морозива й одразу ховається, через кілька секунд знову з'являється, облизує губи і в нору.
Слухаю Таню і думаю: вони всі однакові, у власних мріях про кохання і про своє бабське щастя, вони завжди нікого не бачать крім себе. Колись, мабуть, жінки по-іншому любили чоловіків, сохли за ними, адже ж писали мантелепи ще кілька тисяч років тому — «я за милим піду у неволю єгипетську», «хай за милого б'ють мене батогами». А тепер — факен шєт! — сцикуха шифрується, кривить мордочку, перебирає типошами, наче костюмами, набирається нахабства кричати на протилежну стать, вказувати, як кому слід жити…
Повбивав би!
Язичок знову виповзає зі своєї печери, злизує вершечок морозива й ховається, наче злодій. Таня задумано тримає голівку пломбіру перед губами й натхненно говорить, дивлячись перед собою.
— Така людина повинна мені довіряти, навіть тоді, коли обставини вказують на протилежне.
Спершу я не чую, що ця мантелепа каже, бо настирливо чекаю, коли зі своєї схованки визирне її неслухняний язичок. Але невдовзі усвідомлюю, що вона мала на увазі й одразу відчуваю до неї неприязнь.
Шєт! Це вже ні в які ворота не вписується!
От комусь щастя підвалить… не доведи Господи…
Таня, мабуть, думає, що в мені знайшла чемного, доброзичливого слухача, а тому її несе ще більше:
— У мене минулого року був один зайчик, знаєш, він був такий мілашка, такий симпатюлька, але говорити з ним на якісь теми — це були повні дрова, розумієш… він… як би це сказати… словом, йому ще машинками й солдатиками гратися, а не зустрічатися з дівчиною. Розумієш, да?
— Да, — мало не позіхаю, бо після обіду маю звичку на годинку-другу відрубатися. Мене справді так пробиває на сон, що насилу себе стримую, аби не розкрити рота й солодко не потягнутися.
Ще через півгодини, мовчки слухаючи мрії Тані, я розумію, наскільки помилковими були мої перші враження від неї. Все ж таки, балачки з людьми мають дуже важливе значення для кращого розуміння справжнього нутра співрозмовника. Поступово мене починає підкорювати нудьга і я не знаю, де себе подіти; найганебніше те, що це серйозно парить моз-ги і що це важко терпіти.
Ця коза — справжній, як би сказали москалі, тіхій ужас. Раптом підриваюся й кажу, що маю негайні справи, мені треба поспішати, чекають, розумієш, зовсім вилетіло з голови, треба бігти.
— Коли ми зустрінемося?
— А?
— Ти що, мене не чуєш? Коли ми зустрінемося? Якщо в тебе буде вільний час, могли б кудись піти. Ти не проти?
— Да-да. Обов'язково… зустрінемося, часу є багато…
— Може зайдеш, подивишся як живу?
— А? Ні, ні. Дякую, не сьогодні…
— Я візьму ще по морозиву…
— Не треба! Танічка, дякую… Справді, не хочу, бо можу ще горло застудити. Воно в мене трохи дурнувате, постійно хворіє…
Поспіхом прощаюся й прямую додому. Мабуть, це некрасиво з мого боку. Нічого не вдієш.
3
Насилу спекавшись цього монстра, стрімголов шурую додому, бо добряче бурчить у шлунку, наче викручує, пора щось на кишку кинути і кілька годин перекимарити, щоб допізна засісти за книжки.
Мене бентежить Оля, не знаю, як правильно поступити: телефонувати їй сьогодні чи ні. Ця ідіотська дистанція, яка несподівано виникла між нами, з одного боку, — тішить, бо заставляє діваху страждати (можливо!), а з іншого, — трафляє, бо я такої лажі не чекав і рідко коли бував у такій неприємній ситуації. Це мені нагадує дешеві фокуси ображених, закоханих, хворих на голову школярок, із надуттям губок та іншою мурою.
Прокинувшись пополудні, відчуваючи жахливий мутняк у голові від спання під час заходу сонця, заварюю собі каву, перед тим хвилин п'ятнадцять мудо-хаючись коло грубки. Тіло настільки мляве, що я насилу пересуваюся по хаті. Кава, щоправда, добряче підбадьорює і в голові ніби трішки світлішає, але все одно — кляну себе, що надто довго спав. Шкіра липка від поту. Вмиваюся до пояса холодною криничною водою.