Вежа блазнів

Шарлей вилаявся знову. Ягна знову відригнула. Очі рудоволосої розширилися.

А Рейневан, не змінюючи пози, поволеньки піднявся над землею. Невисоко, на три-чотири п'яді. І ненадовго. Але і цього вистачило.

Рудоволоса підняла глиняну плящину, добряче хильнула з неї — раз, а потім ще. Дівчинку не почастувала. Ягна жадібно простягнула руку, але рудоволоса відразу ж забрала плящину поза межі досяжності пазуристих пальців. При цьому вона не зводила з Рейневана погляду, а зіниці її світлих очей чорніли, як дві цяточки.

— Ну-ну, — сказала вона. — І хто б оце міг подумати! Маги, справжні маги, перша гільдія, Толедо. У мене, у простої відьми. Яка честь! Підійдіть, підійдіть-но ближче. Не бійтеся! Ви ж, сподіваюся, не сприйняли поважно той жарт про їдло і людоїдство. Га? Ви ж, сподіваюся, не прийняли це за чисту монету?

— Та ні, що ви, — поспішно запевнив Шарлей, так поспішно, що було цілком очевидно — бреше.

Рудоволоса пирснула.

— То чого ж, — запитала вона, — шукають у моєму вбогому закутку панове чарівники? Чого бажають? А може…

Вона замовкла, засміялася.

— А може, панове чарівники просто-напросто заблукали? Поплутали дорогу? Злегковаживши магією через звичайну чоловічу зарозумілість? І тепер ця ж таки зарозумілість не дозволяє їм зізнатися у цьому, тим більше — перед жінками?

До Шарлея повернулася впевненість у собі.

— Ваша проникливість, — він поштиво поклонився, — не поступається вашій вроді.

— Ви тільки подивіться, сестрички, — блиснула зубами відьма, — який світський трапився кавалер, якими приємними компліментами він уміє догоджати. Уміє зробити приємність жінці, аж ніби як трубадур. Або як єпископ. Справді дуже шкода, що так рідко… Бо жінки і дівчата, мушу визнати, досить часто вирушають у ризиковану дорогу нетрями до урочища, моя добра слава сягає далеко, мало хто вміє усунути плід так спритно, безпечно і безболісно, як я. Але чоловіки… Що ж, вони заходять сюди значно рідше… Значно рідше… А шкода… Шкода…

Ягна гортанно засміялася, дівчисько шморгнуло носом. Шарлей почервонів, але, мабуть, більше з охоти, бо на нього напав кортець, ніж від зніяковіння. Тим часом Рейневан теж отямився. Він устиг винюхати, що треба, в парі, яка здіймалася з казанка, в якому кипіло-булькотіло вариво, і роздивитися пучки трав, висушених і свіжих.

— Врода і проникливість ваша, — випрямився він, із деякою гордовитістю, бо усвідомлював, що зараз блисне власними знаннями, — зрівняється хіба що із вашою скромністю. Бо я впевнений, що сюди навідуються численні відвідувачі, і приходять вони не тільки по медичні послуги. Адже я бачу білий ясенець, а онде — що це, якщо не «скажений огірок», тобто дурман, болиголов? А там — морська цибуля, там-он — амброзія, зілля піфій. А тут, прошу подивитися, чорна блекота, herba Apollinaris, і чемерник, Helleborus, обидва викликають віщі видіння. Адже на ворожіння і пророцтва є попит, якщо не помиляюся?

Ягна відригнула. Дівчисько свердлило його поглядом. Рудоволоса загадково посміхалася.

— Не помиляєшся, брате, знавець трав, — сказала вона нарешті. — На ворожіння і пророцтва попит великий. Гряде час змін і перемін, багато людей хочуть знати, що він їм принесе. І ви також цього хочете. Дізнатися, що несе вам доля. Я не помиляюся?