Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
— Затримали-сьте, — промовив він, вириваючи з рук Шарлея посторонок кантара, — то й хвала вам. А теперка йдіт відси з Господом Богом.
Підійшли інші, оточивши їх щільним кільцем і задушливо нестерпним смородом сільського господарства. Це були не кметі, а сільська голота — загородники, комірники та вівчарі. Сперечатися з такими про винагороду за знахідку не мало сенсу, Шарлей зрозумів це відразу. Він мовчки почав пропихатися крізь натовп. Рейневан подався за ним.
— Агов! — кремезний і огидно смердючий вівчар зненацька схопив демерита за рукав. — Куме Гамрат! То їх пускаєте? Не випитавши, що вони за їдні? А чи то часом не ті-во вигнанці? Ті двоє, котрих стшегомські пани шукают? І нагороду за пійманих обіцяют? Чи то такой-ка не вони?
Селяни зашуміли. Кум Гамрат підійшов, спираючись на осикового дубця, похмурий, як ранок парастасу.
— Може, і вони, — буркнув він вороже. — А може, й не вони…
— Не вони, не вони, — запевнив їх усміхнений Шарлей. — Хіба ви не знаєте? Таж тамтих уже зловили. І нагороду виплатили.
— Щось ми ся здає, що брешете.
— Відпусти рукав, хлопе.
— А як не пущу, то що?
Демерит якийсь час дивився йому в очі. Потім різким ривком вибив його з рівноваги, з півоберту копнув у гомілку, під саме коліно. Вівчар раптом упав на коліна, а Шарлей коротким ударом зверху зламав йому ніс. Хлоп схопився за обличчя, з-під пальців густо хлюпнула кров, яскравим патьоком прикрашаючи сірячину спереду.
Перш ніж селяни встигли охолонути, Шарлей вихопив у кума Гамрата дрючка і лупонув ним його по скроні. Кум Гамрат блиснув білками очей і повалився на руки хлопа, який стояв за ним, а демерит вгамселив ще й того. Закрутився як дзиґа, луплячи ціпком наліво і направо.
— Утікай, Рейневане! — гаркнув він. — Хапай ноги в руки!
Рейневан садонув коня п'ятками, розштовхав юрбу, проте втекти не встиг. Селяни наскочили як пси, з обох боків, вчепилися в упряж. Рейневан товк кулаками, як шалений, але його стягнули з сідла. Він лупив щосили і копався, як мул, але й на нього сипалися удари. Він чув люте ревіння Шарлея і сухий тріск черепів, по яких влучали удари осикового дубця.
Його повалили, притовкли, придавили. Становище було безвихідне. Те, з чим він намагався боротися, вже було не бандою селян, а страшним багатоголовим чудовиськом, то була слизька від бруду, просмерджена лайном, сечею і скислим молоком гідра зі сотнею ніг і двомастами кулаків.
За криками зграї і шумом крові у вухах Рейневан раптом почув бойові вигуки, тупіт та іржання коней, а земля задвигтіла під підковами. Засвистіли нагайки, почулися болісні зойки, а багаторуке чудовисько, яке придавило його, розпалося на складові частини. Ще мить тому агресивні селяни тепер на власній шкурі спізнавали, що таке агресія. Вершники, які гасали по просіці, давили їх кіньми і нещадно сікли батогами, сікли так, що з кожухів аж клоччя летіло. Хто міг, утікав до лісу, але нікому не вдавалося втекти цілком безкарно.
За якусь мить усе трохи вляглося. Вершники заспокоювали храпаючих коней, кружляли побоїщем, виглядаючи, кому б то ще додати. Це була досить мальовнича компанія, товариство, з яким належало рахуватися і не належало жартувати, це впадало в око відразу, про це промовисто свідчили як одяг та обладунки, так і пики, класифікувати які як мерзенні і бандитські було б зовсім не важко навіть не дуже вправному фізіономісту.
Рейневан піднявся. І опинився перед самим носом сірої в яблуках кобили, на якій, під охороною двох вершників, сиділа повна і симпатично пухкенька жінка в чоловічому вамсі й береті на світло-солом'яному волоссі. З-під пучка жовнячого пір'я, що прикрашало берет, дивилися тверді, гострі та розумні горіхові очі.
Шарлей, котрий, як виглядало, уникнув особливих ушкоджень, став поруч, відкинув уламок осикового дубця.
— Громи небесні! — проговорив. — Очам своїм не вірю. І все-таки це не міраж і не примара. Їмость Дзержка Збилютова власною персоною. Правду мовить приказка: гора з горою…
Сіра в яблуках кобила труснула головою, аж задзвеніли кільця мундштука. Жінка поплескала її по шиї, але мовчала, вивчаючи демерита проникливим поглядом горіхових очей.
— Ти спав із лиця, — сказала вона нарешті. — Та й волосся трошечки посивіло, Шарлею. Здрастуй. А тепер забираймося звідси.
— Ти спав із лиця, Шарлею.
Вони сиділи за столом у побіленому просторому валькирі на задвірках заїзду. Одне вікно виходило у сад, на криві груші, кущі смородини та вулики, які гуділи від бджіл. З іншого вікна було видно загорожу, куди зганяли і де групували в табун коней. Серед доброї сотні румаків переважали масивні шльонські дестр'є — коні для важкоозброєних лицарів, були також кастильці, жеребці іспанської крові, були великопольські коні для списоносців, були й під'їздки[192]. Серед тупоту копит й іржання раз по раз чулися окрики і лайка машталірів[193], конюхів та членів ескорту з мерзенними фізіономіями.
192
Дешеві коні для слуг.
193
Старші конюхи, що наглядали за прислугою, кіньми та упряжжю.