Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Рейневан вилаявся, лупонув кулаком по землі. Шарлей подивився на нього скоса.
— Ні, Рейнмаре, — холодно сказав він. — Ані не думай. Це тобі не французькі жевжики зі Стшегома. Це четверо досвідчених, озброєних до зубів розбійників і зарізяк. Це Кунц Аулок, з яким, мабуть, я не впорався би навіть один на один. Тому покинь свої дурні думки і сподівання. Треба сидіти тихо як миша.
— І дивитися, як убивають Богові душу винну людину.
— Атож, — різко відповів після паузи демерит, не опускаючи погляду. — Бо якщо я мав би вибирати, то моє життя мені миліше. А я, окрім того, що Богові винен душу, заборгував ще кільком людям гроші. Було б неетичною і дурною нерозважливістю позбавити їх шансів повернути собі борг. Зрештою, ми даремно про це розводимося. Усе вже скінчилося. Їм набридло.
І справді, де Барби і Сторк дали жебракові на прощання ще декілька копняків, наплювали на нього, сіли на коней, і за мить усі четверо вже скакали галопом, галайкаючи і збиваючи куряву, у бік Яворової Гури і Свидниці.
— Не виказав нас дід, — зітхнув Рейневан. — Його побили і скопали, а він нас не виказав. Усупереч твоїм насмішкам і кпинам, нас урятувала подана вбогому милостиня. Милосердя і щедрість…
— Якби Киріелейсон, замість того, щоби хапатися за батіг, дав йому якогось скойця, дідуган видав би нас як стій, — холодно прокоментував Шарлей. — Їдьмо. На жаль, знову диким бездоріжжям. Хтось тут, пам'ятаю, зовсім недавно похвалявся, що відірвався від погоні й замів за собою сліди.
— А чи не годиться, — Рейневан проігнорував сарказм; він дивився, як дід навкарачки шукає у рові шапку, — чи не годиться віддячити? Дати йому ще? У тебе ж є гроші від грабежу, Шарлею. Вияви більше милосердя.
— Не можу, — у плящаних очах демерита заблищала насмішка. — І саме з огляду на милосердя. Я дав жебракові фальшиву монету. Якщо він спробує розплатитися однією, його всього лише відлупцюють. Якщо ж упіймають із кількома такими, то його повісять. Тому я милосердно вбережу його від такої долі. До лісу, Рейнмаре, до лісу. Не можна гаяти часу.
Пройшов короткий і теплий дощ, а коли він перестав, ліс почало затягувати туманом. Птахи мовчали. Було тихо. Як у храмі.
— Твоє гробове мовчання, — озвався нарешті Шарлей, який ішов поруч із конем, — здається, про щось свідчить. Щось подібне до невдоволення. Ану, спробую вгадати… Йдеться про того діда?
— Так, про нього. Ти повівся негарно. Неетично, делікатно кажучи.
— Ха! Той, хто звик грати чужих жінок, починає навчати моралі.
— Не порівнюй, будь ласкавий, речей непорівнянних.
— Тобі тільки здається, що вони непорівнянні. А крім того, мій вчинок — негідний, як тобі здається, — був продиктований турботою про тебе.
— Це справді важко зрозуміти.
— При оказії я постараюся тобі пояснити, — Шарлей зупинився. — Але наразі я пропонував би зосередитися на дещо важливішій справі. Йдеться про те, що я поняття не маю, де ми. Заблудився у цьому паршивому тумані.
Рейневан роззирнувся, глянув на небо. І справді, ще мить тому добре помітне бліде кружальце сонця, яке проглядало крізь імлу і вказувало напрямок, тепер зовсім зникло. Густі випари висіли низько, у них зникали навіть верхівки найвищих дерев. Біля землі туман де-не-де лежав так, що папороть та кущі, здавалося, виступають з океану молока.
— Замість перейматися долею убогих дідів, — знов озвався демерит, — і переживати душевні терзання, ти б краще використав свій талант, щоби відшукати дорогу.
— Що-що?
— Не вдавай із себе невинного дитятка. Ти чудово знаєш, про що я кажу.
Рейневан теж вважав, що без нав'язів не обійтися, але не злізав із коня, зволікав. Він був злий на демерита й хотів, щоби той це відчув. Кінь фиркав, хрипів, тряс головою, тупотів передніми копитами, і звук тупоту глухо розносився хащами, які потопали у тумані.
— Я відчуваю дим, — зненацька заявив Шарлей. — Десь тут палять багаття. Лісоруби або вуглярі. У них ми випитаємо дорогу. А твої магічні нав'язи прибережемо для кращої нагоди. І цю твою демонстрацію — також.
Він швидко рушив. Рейневан ледве встигав за ним, кінь усе ще норовисто впирався, неспокійно хропів, чавив копитами грузді та сироїжки. Встелена товстим килимом прілого листя земля почала раптом знижуватися в паділ; вони й не помітили, як опинилися в глибокому яру. Схили яру поросли нахиленими, покрученими, оброслими лишаями і мохом деревами, їхні оголені корені, з яких посповзав ґрунт, виглядали як щупальця чудовиськ. Рейневан відчув на спині холодний піт, зіщулився в сідлі. Кінь форкав.