Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 1
Листя землі. Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 1

Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:

«Справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його… Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу, їхні поривання і надії, їхні думи, досвід їхнього життя, нерідко — трагічний, духовний пошук народу — основа цього роману». Так сам автор писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Листя землі». Уже перша публікація привернула увагу багатьох читачів, що розуміються на високохудожньому літературному слові. Авторитетні критики називали з'яву роману подією року. Твір висунутий на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. «Перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга, — пише в передньому слові до цього видання Юрій Мушкетик. — Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом».
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
1 ... 65 66 67 68 69 70 71 72 73 ... 163
Перейти на страницу:

Уже як зарипіли двері камери і караульний офіцер гарикнув з порога: «Побачення закінчено!» — прихилився Устим до її лиця щокою колючою, обійняв за плечі, але за мить легенько підштовхнув до дверей: «Іди, іди, Оксанко… І не приходь на суд, а їдь у Пакуль одразу. Луччей буде тобі і мені. Товаришам моїм привіт прощальний. Скажи, що Устим Волохач ні про що не жалкує, а жалкує лише, що не навчився гаразд цілитися в кровопивців замундирених. Прощай».

Але на суд вона пішла. Сиділи в залі і за столом самі мундири в позолоті. І вона, з Несторком на руках. І нічого вона не бачила й не чула, а чула й бачила тільки Устима свого. І мовив Устим у останньому слові своєму: «Ось ви тут називали мене і терористом, і вбивцею, ким тольки не називали. Бо звикли ви, що робоча людина не людина, а бидло, яке можна бить, а яно дякувать мусить. А так далєй не буде, се я вам на порозі смерті кажу, бо знаю, що ви мене не помилуєте, і милості у вас не прошу. Хіба я що — народився з револьвером у руці чи од нероб'я узявся за зброю? Жисть мене навчала боронитися од вас. Побоями, холодом, голодом, безправ'ям повним. Може, ви забули про Криваву неділю у Пітері? Чи її теж вигадали агітатори? Може, ви забули, як стріляли солдати ваші в робітників біля залізничного депо тільки за те, що вони хотіли жить і їсти? Ось калі я уперше пожалкував, признаюся, що не маю зброї і не вмію стрілять. Ось калі став я в душі, як ви кажете, убивцею, але не вбивцею, а месником! Чи вже забули, як розстріляли мирну демонстрацію скоро після царського маніфесту на Думському майдані, про кулеметний вогонь на вулицях забули? А може, ваші каральні експедиції в села з десятками і сотнями жертв придумали газети? А де були ваші закони, коли погромники на київських вулицях безкарно вбивали жінок і дітей? Ми тольки захищаємося поки що-Справжні убивці — се ви! Єдина провина наша, що ми не вміємо ще влучно стріляти, нас не вчили в кадетських училищах. Але повірте мені — ми навчимося. Як не ми, то вже ті, хто прийде за нами. І тади з пролитої вами крові потечуть такі ріки, що захлинетеся в них і ви, і ваші діти, і онуки та правнуки!»

Далі йому не дали говорить. І пішов розлючений Устимовими словами суд на раду, а коли повернувся, до свідомості Оксани дійшли єдині слова: «…подвергнуть смертной казни через повешение». І потьмарився світ в очах її. Прийшла до тями од плачу синового. Зала була порожня, і солдат бризкав їй в обличчя водою з кухля мідного, і ніколи вже не пробачить вона собі, що не попрощалася з Устимом у залі суду, що Устим востаннє бачив її такою.

І довів її язик до казенного дому, де генерал-губернатор, але не пустили її й через поріг у дім казенний. І опустилася вона на коліна навпроти вікон дому казенного, і стояла так довго з голодною дитиною, що криком заходилася, на руках. І вийшов до неї чиновник з обличчям мертвим, і запитав, що вона хоче. І розказала йому Уляна про горе своє. І стояла вона на колінах у снігу до сутінків глибоких, поки знову не вийшов до неї чиновник. Не бачила зона тепер обличчя його, лише голос чула, і мертвий був голос його: «Пан генерал-губернатор виявили милість. Вашото чоловіка не буде повішено. Вашого чоловіка буде розстріляно».

А потім солдати штиками прогнали її з-перед вікон дому казенного, І побрела вона додому, бо вже ніч опускалася, а дитина од ранку не годована. Нагодувала вона сина, і прилягла біля нього, щоб приспать, і сама забулася в сні після ночей безсонних. І прокинулася удосвіта од відчуття, що серце її зупиняється. І зупинилося серце її на мить коротку, а потім знову стало оживать. І закричала вона в подушку голосом страшним, бо відкрилося їй: уже нема на світі Устима її.

І зайшов до камери, де Устим, чинок з прокуратури: «Пан генерал-губернатор затвердили вирок суду, замінивши смерть через повішення розстрілом. Уночі вас розстріляють». — «А чого ще од вас, паразитів, ждать?» — тільки й сказав на те Устим.

А скоро зайшов до камери піп: «Покайся в гріхах своїх, сину, сповідайся і причастись». І не пустив його далі порога Устим: «Швидше чортові я вклонюся, аніж Богові вашому, отче. Чорт хоч діло своє чортяче чесно робить, зло сіючи. А Бог ваш, якшо і є нон, дурня клеїть на небі, і плювать йому на нас, робочих людяк, а ви, довговолосики, — тольки чиновники царські, не болєй». — «Хто ми не є, сину, слуги царя небесного чи земного, але ми, як уміємо, стережемо душу народу, — мовив ображено піп. — А що стерегтимете ви, коли прийдете?» — «Свободу, отче». — «Свобода — се пустота, а чим її наповните? Одпускаю гріхи твої, бо не відаєш гаразд, що твориш, бо жертва ти марев людських, не перша і не остання», і перехрестив його піп з порога тричі, і зник за дверима, лишивши по собі запах ладану.

І зайшов до камери унтер-офіцер з папером та чорнильницею: «Чи не бажаєте написати перед смертю рідним своїм?» — «Не така грамотяка жонка моя, щоб письма од мене читать. А син, коли підросте, і так знатиме, як подякувать убивцям батька», — одказав Устим.

І тихо стало в тюрмі, бо вже ніч настала. І хотів Устим заснути, щоб не думать, але сон не йшов. І бачилася йому левада в кінці городу, під горою Круковою, і стежка до криниці, і біг він, малий ще, стежкою до криниці, де Оксана плела вінок з кульбаб золотих, і трави лугові лоскотали босі ноги його, і земля була ласкава й тепла, як материні руки. А потім відкрилось йому, що се біжить по стежці через леваду не він, а син його Нестор. І підхопився він з тапчана дерев'яного, і вже не пробував заснути, а лише курив цигарки, міряючи камеру з кутка в куток. І був голос до нього, а самої людини не було: «Я Нестор, Семирозумом прозваний, родак твій. Хоч давно мертвий я, але дано мені вищою силою свідчить за живих. Скоро підеш і ти на той світ, але злоби в душі твоїй багато, а злоба — яна не йде з людякою на той світ, а зостається з живими, на землі, так не нами придумано. А злоба твоя нову злобу породить, і буде усім од того погано, і синові твоєму, і онукам та правнукам». — «Хіба злість моя і гнів мій на кодло кровопивць народних несправедливі?» — питав Устим у порожнечу. І був голос: «Справедливі вони для дня нинішнього, і я тебе розумію. Але є ще погляд з висот часових, а щоб бачити так, треба мати перед собою карту світу, простелену на сотні літ земних, а карта ся лише перед Божим зором. Як гостював я у Бога на небі, ще я живий був, тольки краєм ока зирнув у ту карту, і в голові моїй затуманіло, бо яна, та карта, не для ока людяцького, не мусить знати людина, куди ступає і навіщо. Але знаю одне: од зла ще ніколи й ніде добро не вродило, бо різне сім'я в них». І гукнув Устим обурено, аж брязнуло вічко на дверях і вартовий зазирнув до камери: «Розкажи се тим, хто за горло вхопив нас, щоб і не дихнули!» — «їм свій час прийде», — був голос. «Покуль ждатимемо часу обіцяного, на могилах наших і трава виросте», — посміхнувся Устим. «їм свій час буде, бо все має вирости і достигнуть, і зерно висіять, а не зірваним буть», — вперто твердив голос. «Зникни з душі моєї, Несторе. Хоч і Семирозумом тебе людяки прозвали, а чужі мені слова твої. Я не раб, а душа жива дотуль, доки ненавиджу, і ненавидітиму я дотуль, доки живу. Таким мене жисть зрабіла, чи таким я родився, але іншим уже не буду». І був голос востаннє: «Жаль мені тебе і усіх нас. Відси, де я тепер, мені видніш: злоба за злобу чіпляється, і ланцюг сей тяжкий для людяк, і душить їх, як удав чи петля. Але колись йон мусить перерватися, якщо люд жить на землі хоче, а тольки не відаю калі. Бачу багато горя та крові попереду, і страшко й печалько мені од знаття мого. Прощай».

1 ... 65 66 67 68 69 70 71 72 73 ... 163
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)