Листя землі. Том 1

І зайшов до камери, де Устим, чинок з прокуратури: «Пан генерал-губернатор затвердили вирок суду, замінивши смерть через повішення розстрілом. Уночі вас розстріляють». — «А чого ще од вас, паразитів, ждать?» — тільки й сказав на те Устим.

А скоро зайшов до камери піп: «Покайся в гріхах своїх, сину, сповідайся і причастись». І не пустив його далі порога Устим: «Швидше чортові я вклонюся, аніж Богові вашому, отче. Чорт хоч діло своє чортяче чесно робить, зло сіючи. А Бог ваш, якшо і є нон, дурня клеїть на небі, і плювать йому на нас, робочих людяк, а ви, довговолосики, — тольки чиновники царські, не болєй». — «Хто ми не є, сину, слуги царя небесного чи земного, але ми, як уміємо, стережемо душу народу, — мовив ображено піп. — А що стерегтимете ви, коли прийдете?» — «Свободу, отче». — «Свобода — се пустота, а чим її наповните? Одпускаю гріхи твої, бо не відаєш гаразд, що твориш, бо жертва ти марев людських, не перша і не остання», і перехрестив його піп з порога тричі, і зник за дверима, лишивши по собі запах ладану.

І зайшов до камери унтер-офіцер з папером та чорнильницею: «Чи не бажаєте написати перед смертю рідним своїм?» — «Не така грамотяка жонка моя, щоб письма од мене читать. А син, коли підросте, і так знатиме, як подякувать убивцям батька», — одказав Устим.

І тихо стало в тюрмі, бо вже ніч настала. І хотів Устим заснути, щоб не думать, але сон не йшов. І бачилася йому левада в кінці городу, під горою Круковою, і стежка до криниці, і біг він, малий ще, стежкою до криниці, де Оксана плела вінок з кульбаб золотих, і трави лугові лоскотали босі ноги його, і земля була ласкава й тепла, як материні руки. А потім відкрилось йому, що се біжить по стежці через леваду не він, а син його Нестор. І підхопився він з тапчана дерев'яного, і вже не пробував заснути, а лише курив цигарки, міряючи камеру з кутка в куток. І був голос до нього, а самої людини не було: «Я Нестор, Семирозумом прозваний, родак твій. Хоч давно мертвий я, але дано мені вищою силою свідчить за живих. Скоро підеш і ти на той світ, але злоби в душі твоїй багато, а злоба — яна не йде з людякою на той світ, а зостається з живими, на землі, так не нами придумано. А злоба твоя нову злобу породить, і буде усім од того погано, і синові твоєму, і онукам та правнукам». — «Хіба злість моя і гнів мій на кодло кровопивць народних несправедливі?» — питав Устим у порожнечу. І був голос: «Справедливі вони для дня нинішнього, і я тебе розумію. Але є ще погляд з висот часових, а щоб бачити так, треба мати перед собою карту світу, простелену на сотні літ земних, а карта ся лише перед Божим зором. Як гостював я у Бога на небі, ще я живий був, тольки краєм ока зирнув у ту карту, і в голові моїй затуманіло, бо яна, та карта, не для ока людяцького, не мусить знати людина, куди ступає і навіщо. Але знаю одне: од зла ще ніколи й ніде добро не вродило, бо різне сім'я в них». І гукнув Устим обурено, аж брязнуло вічко на дверях і вартовий зазирнув до камери: «Розкажи се тим, хто за горло вхопив нас, щоб і не дихнули!» — «їм свій час прийде», — був голос. «Покуль ждатимемо часу обіцяного, на могилах наших і трава виросте», — посміхнувся Устим. «їм свій час буде, бо все має вирости і достигнуть, і зерно висіять, а не зірваним буть», — вперто твердив голос. «Зникни з душі моєї, Несторе. Хоч і Семирозумом тебе людяки прозвали, а чужі мені слова твої. Я не раб, а душа жива дотуль, доки ненавиджу, і ненавидітиму я дотуль, доки живу. Таким мене жисть зрабіла, чи таким я родився, але іншим уже не буду». І був голос востаннє: «Жаль мені тебе і усіх нас. Відси, де я тепер, мені видніш: злоба за злобу чіпляється, і ланцюг сей тяжкий для людяк, і душить їх, як удав чи петля. Але колись йон мусить перерватися, якщо люд жить на землі хоче, а тольки не відаю калі. Бачу багато горя та крові попереду, і страшко й печалько мені од знаття мого. Прощай».