Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І палало лице його пошрамоване запеклою вірою в царство нове на землі, і таким він зостався в пам'яті людській.
А скольки се яно було, те Латкове царство, у Пакулі, я вже й не докажу, бо ще мала була. Пам'ятаю тольки, що матка довго лякала мене тим гильготином, як я не слухалася. Ще й теперка од старих людяк можна почуть, як розсердяться: «Нема на тебе Латчиного гильготина, сибірна ти душа!» Бо йон тади по селу їздив на білому коні і всім розказував, який гильготин збудує для тих, хто в Горіхову землю не увірує. На Вороновій горі, щоб одусюль видко було. Ніхто не знав, що се яно за таке, та й Латка сам не знав, а страшок у людяк з'являвся.
Дак се яно здавна у людей: добре скоро забувають, а погане пам'ятається… А я ще підпарубком був, а досюль ті часи у пам'яті. Латка панську та попову землю на стіні в правлінні намалював вуглем і ділив її між босаків та в кого дєток болєй. Під'їхав йон до нашого дворища, і Жила та Сич з ним, покликав мого батька до воріт і гомонить: «У тебе, Микито, дєток семеро, а землі стольки, що пес ляже — хвоста нема де покласти. Дак даю я табє дванадцять днів поля, на Поповій долині, од шляху на Коршаки». А земля там — як золото земля. Дак батько мій аж заплакав од радощів і хотів, за звичкою, руку Латці поцілувать, але не дав той руки. Се, гомонить, у тебе, Микито, рабські пережитки, а в Горіховій землі ані панів, ані рабів не буде, а будуть усі однакі. І побіг мій батько в Попову долину, хоч зима і снігу по коліна. Одміряв йон дванадцять днів землі од дороги на Коршаки і кілки, хоч земля мерзла, забив. І щодня, аж поки військо на увійшло в Пакуль, бігав на поле, яке вже за своє мав, дивитися і мене за собою тягав. Отуточки, синку, каже було, табє хазяйнувать. А як увійшло військо і зігнали всіх до зборні, питає мого батька член присутствій Данило Галай, пасинок покійного Мохна-ча, конокрада, а йон тади прибув з військом і розправу чинив: «Скільки земельки тобі, Микито, Латка наділив?» — «Дванадцять день, пане», — одказує мій батько. «І де ж тобі Латка одміряв?» — «На Поповій долині. Земелька там вельми добра». — «Дванадцять київ йому одмірте, — каже Галай. — А за те, що земля там вельми добра, — ще двічі по стільки ж». І вже на колоду батька волочать. Дак ледве ми його потім одходили, батька нашого. І довго ще в Пакулі приказка жила: «Ухопив, як Микита землі попової». А гильготин — що ж гильготин, то болєй химери Латчині.
Химери чи не химери, а жалю йон не мав до людяк, ні до своїх, ні до чужих, се таки правда. Се тади у Савки Малахи сало вночі покрало. Кольки день минуло, аж бачать люди — сусідський Рябко кусень сала несе з глинища, що біля Химчиного городу. Яни в глинище, і одкопали мішок сала. А мішок Химчин, се одразу признали, яна такі мішки шила і продавала. Чоловік її калічка був, робіть не міг, землю в оренду здавали, дак яна і промишляла мішками. А ще був у її син, Пантелій, кажись, звали, діло се давнє вже, призабулося. Дак прийшов Савка Малаха до того Пантелія, і стали яго мучить, і признався йон, що сало вкрав, бо дуже мучили. Дак привели його в правління до Латки і питають: «Що з ним рабіть, тепер ти у нас усьому голова, як скажеш, так і буде». А Химка доводилася Латці двоюрідною сестрою, батьки їхні рідні були, а Пантелій уже ж як небіж. Коли ж Латка й каже: «У Горіховій землі злодіїв не буде й на семено. Добийте яго». Дак того Пантелія у глинище завели та й добили кілками біля мішка з салом, а Химка кричала криком страшним і розумом стерялася. А як помирав старий Сиса з голоду у двадцять першім годі, дак. йон признався: «Се, — каже, — я сало у Савки Малахи вкрав і закопав у глинищі біля Химчиного городу, на мені смерть Пантелієва». Тольки ж і на Латці яна, смертонька Пантелія безневинного, хлапака, бо скорий суд, та пересуд довгий. Такеє врем'я тади було, такеє врем'я. Скольки й живу, усе врем'я такеє, а калі ж яно починалось і калі закінчиться, хто скаже?
Ніхто не скаже, ніхто не відає, бо людяка в собі своє врем'я носить, як жінка дитя. І народить вона, а дитя все ще її буде, хоч пуповину обрізано.
І сказав Устим Оксані, вранці до міста йдучи: «Сьогодні, мо', у товаришів заночую, дак ти не жди». І довго на сина на руках Оксаниних дивився, ніби надивитись хотів. Пішов він, а душа Оксани за ним рвалася, як віщувала. Але віщувала вона тепер щоднини — Устим був у загоні самооборони, який оберігав бідняцькі райони від погромників. А ввечері забігла сусідка і розказала: революціонери напали на збройний магазин, але в поліції наперед про напад знали, і була там засідка. Революціонери втекли, але одного спіймано, він одстрелювався. поранив двох поліцейських, так люди балакають.
Не було Устима одну ніч, не було й на другу, за дві ночі Оксана й очей не зімкнула. Уранці рипнули двері, товариші Устимові зайшли, знала їх у лице: «Не рви серця, молодице, але в тюрмі твій Устим. І загрожує йому суд скорий, військовий, бо в поліцейських стріляв і поранив двох». І подумала Оксана, вдаючи спокійну про око людей чужих: «Не житиму, якщо Устима не стане, бо нащо мені життя без нього?» Але заплакав Нестор малий, і сказала собі Оксана: «Поки при пам'яті, не зроблю сього над собою. Бо нема гіршей долі, аніж рости сиротою в цьому страшкому світі». І взяла вона дитя на руки, і пішла в місто. І питала вена в людей, як пройти до прокурора, і розказували їй. Але сказав Оксані чиновник у казенному домі, куди вона добилася, що справа чоловіка її з наказу генерал-губернатора ще вчора передана прокурору військовому. І дивився на Оксану співчутливо, а Оксана дивилась на нього сухими очима і губи кусала, щоб не розплакатись. І знайшла вона дім, де військовий прокурор засідав, але не прийняв її прокурор, а прийняв капітан, якого призначено захисником у справі Устимовій. І мовив до Оксани капітан: «Я тільки виконую службовий обов'язок свій. Не хочу вас засмучувати, але справа чоловіка вашого безнадійна. Він стріляв у захисників державності нашої і поранив двох. Його взято із зброєю в руках. А закони військового стану суворі. Єдине, що може порятувати його, не скажу — від каторги, але принаймні від наглої смерті — чистосердечне каяття. Але він не хоче назвати нікого, з ким готував напад на збройний магазин. Обвинувальний вирок йому уже передано. Завтра суд. Оце усе, що я можу повідомити». І запитала Оксана, чи може вона побачитися з чоловіком своїм. По хвилі капітан відповів: «Думаю, що я випрошу у пана військового прокурора перепустку для вас. Можливо, ви зможете переконати свого упертого чоловіка, що, вибираючи між життям і смертю, розумна людина завжди вибирає життя, так вона, людина, влаштована. Навіть якщо доводиться поступатися деякими своїми переконаннями. Тим більше коли в людини є діти і така красуня дружина». Надворі ще був день, коли караульний офіцер підвів Оксану до дверей камери. Але тут, у військовій в язниці, ніч була завжди. Гримнули засуви, заскрипіли двері. Солдат попереду ніс гасничок. І вона побачила Устима. І дозволила собі нарешті заплакати. «Не плач, — строго сказав Устим, він завжди розмовляв з нею строго, як суворий батько з дитям своїм. — Так і мусило статися рано чи пізно, я це знав і готовий був. І не здумай намовляти мене до зради моїх товаришів. Бо я покличу караульного і відмовлюся від побачення. Ти знаєш, я так зроблю. Луччей посовітуємося, як вам із Несторком далєй жить без мене. Вернешся до матки своєї у Пакуль, яна сильна й розумна, яна не дасть вам пропасти». І вперше за роки спільного життя Оксана осмілилась дорікнути чоловікові: «Устиме, у тебе нема серця до нас із Несторком». — «У мене є серце, — чужим, холодним голосом відповів Устим. — Але воно не належить ні мені, ні вам з Несторком, а належить справі, за яку гину. Я винен перед тобою, що зав'язав тобі світ. Революціонер не має права любити і мать сім'ю. Але тади, в Пакулі, як полюбив тебе, я ще був ніким». — «Ти був людиною, — тихо мовила Оксана, — і ти любив мене більше, аніж власну душу». — «Я був рабом і не відчував ярма на шиї. А любов — се те ж ярмо, хоч і солодке». І узяв Устим сонного сина од Оксани, але не притис до грудей, а тримав на випростаних руках, у пасмі рудого світла од гасника, і дивився пильно та довго: «Йон зробить те, чого я не встиг. Йон ще їм смолки гарячої дасть напитися. У нього брови мої, й норов мій буде. Бережи Несторка Волохача, онука Семи-розумового. Убережеш, виростиш — і з того світу тебе любитиму, як на сім світі любив. А може, й дужчей, бо на тім світі, мо', справедливості болєй і революції рабіть не доведеться». І засміявся зимним сміхом.