Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Кошлаті брови Каллема поповзли йому на лоба, а тоді наїжилися. З того боку озера донеслося голосне, ритмічне виття, схоже на звук протитуманного ревуна.

— А знаєш, — промовив Каллем. — Схоже, ти маєш рацію. Можливо, це лише випадковий збіг, а може бути, й ні.

Едді кивнув. Він почувався емоційно виснаженим, як той адвокат наприкінці довгого й важкого перехресного допиту.

— Кінчаймо цей цирк, — сказав він Роланду.

— Гарна ідея, — промовив Каллем і кивнув у бік ритмічного звуку ревуна. — Це човен Тедді Вілсона. Він наш місцевий констебль. А також і єгер. — Цього разу замість м’яча він кинув Едді ключі від машини. — Поїдеш тією, що має автоматичну трансмісію. На випадок, якщо ти трохи заіржавів. На вантажівці в мене жорстка коробка передач. Поїдеш за мною, а якщо трапиться якась халепа, погудиш.

— Аякже, обов’язково, — відповів йому Едді.

Виходячи надвір услід за Каллемом, Роланд спитав:

— Знову була Сюзанна? Тому в тебе обличчя так посірішало?

Едді кивнув.

— Ми їй допоможемо, якщо зможемо, — сказав Роланд. — Але, так може статися, що цей напрямок тільки й веде до неї.

Едді розумів це. А ще він розумів, що, коли вони дістануться до неї, може вже бути пізно.