Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Крючок? Я не…

— Юрист.

— О, ну, так. Але я на пенсії, віддавна не займаюся практикою…

— Нам треба, щоб ти повернувся з пенсії і склав один документ, — сказав Роланд, а тоді пояснив, що саме за документ йому потрібен. Діпно закивав, тільки-но стрілець розпочав свої пояснення, і Едді збагнув, що Тауер уже, либонь, розповідав про це своєму другові. Ну, то й на краще. Натомість йому не сподобався вираз обличчя старигана. Та все ж він дав Роландові завершити промову. Не забув основи правил поведінки з клієнтом, хоч і на пенсії.

Упевнившись, що Роланд уже закінчив, Діпно сказав:

— Гадаю, я мушу вам повідомити, що Кельвін вирішив притримати цю нерухомість у своїй власності ще якийсь час.

Едді ляснув себе по здоровому боці голови, скориставшись для цього театрального жесту правою рукою. Ліву руку йому зсудомило, а в правій нозі, між коліном і литкою, знову почало болюче смикати. Майнула думка, що старина Аарон, певне, вирушав у цю подорож з запасом якихось потужних болетамівних засобів, і він наказав собі не забути попрохати в нього кілька штук.

— Благаю прощення, — втрутився Едді. — Але, в’їжджаючи до цього милого містечка, я отримав удар по голові, і, гадаю, від цього в мене притупився слух. Мені здалося, ніби ви сказали, що сей… що містер Тауер передумав продавати свою ділянку?

Діпно усміхнувся, але доволі зморено.

— Ви чудово розумієте, що саме я сказав.

— Але йому належить продати її нам! Він має листа від Стефана Торена, свого тричі прадіда, де наголошується саме на цьому!

— Кел говорить інше, — м’яко відповів Аарон. — З’їжте ще полуничку, містере Дін.

— Дякую, не треба!

— З’їж, Едді, — сказав Роланд і подав йому полуницю.

Едді взяв полуничку. Ледь стримуючись, щоб не розчавити її на гидотному носі цього сухореброго довгаля, вмочив її спершу у блюдечко з вершками, а потім у цукор в мисці. Почав жувати. І як в біса могло бути гіркотно, коли таке солодке диво тане в твоєму роті. Що Роланд (та й Діпно, до речі) цілком передбачав.

— Як сказав Кел, — почав Діпно, — «конверт, що його залишив по собі Стефан Торен, не містив нічого, окрім імені цієї людини». — Він повернув свою майже лису голову до Роланда. — Заповіт Торена, чи як це іноді називали в старі часи — його «посмертний лист», — давно пропав.

— Я знав, що було в конверті, — сказав Едді. — Він мене спитав, і я знав!

— Так він мені й розповів, — Діпно безвиразно поцивився на Едді. — Він сказав, що такий трюк може утнути будь-який вуличний фокусник.

— А він розповідав, що пообіцяв продати нам ділянку, якщо я назву йому ім’я? Що він сам це пообіцяв?

— Він заявив, що перебував під значним тиском, коли висловив цю обіцянку. І я маю підстави йому вірити.