Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Алла озирається навкруги, округлює очі, коли погляд зупиняється на африканочці, загорнутій у ковдру, грайливо усміхається до чоловіка у випрасуваній сорочці, хоча ні, їй лише здалося, що вона його знає. Це всього лише Костин колега.
— Бажаєте щось випити?
— Ось так, одразу?
— У нас преміум сервіс, ми ж зіркові авіалінії.
— А, ну тоді я буду…
Вона перелічила усі найдорожчі, відомі їй з якихось чужих надуманих блогів напої, і їй не відмовили.
— Алло Артемівно?
Алла обертається, але обличчя в сивої людини немає, чи, радше, у нього всі обличчя одразу, обличчя її давніх друзів, і Костиних колег, і старого араба, з яким Костя поїхав у нетрі Каїра.
— Вас, не засмучує, Алло Артемівно, той факт, що ви померли?
— Померла?
— Ну, так, у деякому сенсі. Принаймні для Костянтина Гавриловича. З вас персонаж був не принциповий, певно, тому…
— Ви маєте рацію, це шкода, дуже шкода, — говорить вона, вочевидь, не розуміючи ні слова, розгублена.
— Але нічого, скоро злітаємо, у небо, — дивиться вгору. — Всяке буває, може, і всі помремо. Тут така компанія! Як у тому анекдоті, коли Бог всіх до купи збирав, — сміється.
Алла потирає скроні, не в стані до кінця зрозуміти, що відбувається. Ще б пак: померла «у деякому сенсі», і, не дай Боже, зараз ще раз помре. Оце так-так, як в анекдоті! Нарешті роззирається і, ніби це і є найважливіше питання, першою з пасажирів наважується поцікавитись:
— А що це за літак? Хто у нього сідає?
— Літак? Літак звичайнісінький, повірте! Boeing-737, якщо для вас має значення. Стоїть собі на злітній смузі в аеропорту Бориспіль! — знову сміється.
— А хто сідає? Чому? Я не пам’ятаю, як купувала квитки… і куди лечу.
— Хто сідає… Іронія в тім, що саме ви спитали… Іронія і трагедія, Алло Артемівно. Не розумієте?
— Звичайно, не розумію! — вона дратується, чоловік дивиться із докором, і під силою його погляду Алла покірно складає руки на колінах. — Кажіть, будь ласка.
— Ви не помічали, який особливий ваш чоловік?
— Особливий? Костя ненормальний!
— Так, мабуть, для вас. Нормальна людина більше б співчувала своїй дружині. Алло Артемівно! У цей літак сідають ті, до кого було абсолютно байдуже Костянтинові Нечаю. Ті, кому він ніколи по-справжньому не співчував. Взагалі, весь цей шум задля одного — примусити людину співчувати. У цьому вся сіль, розумієте?
— Йому байдуже до мене? І він знав всіх цих людей? І негритянку?
— Негритянку? Ай-ай, як неполіткоректно. З африканкою він не те щоби знайомий, але груди її пам’ятає, — чоловік порскає, і, хоч у нього немає обличчя, Алла впевнена, що посмішка його неприємна. — І навіть згадував їх декілька разів… Ну, ви можете здогадатися, у які моменти.
— Хам!
— Ні, мадам, гірше. Набагато гірше. Я господар цього чудового всесвіту, того, у якому на злітній смузі вже запускає двигуни літак.
— Бог? — іронізує вона.
Чоловік знову регоче. Посмішка в нього, певно, і справді жахлива. Він і сміється, ніби сам диявол, не весело, а боляче сміється, наче йому ніколи в житті не було смішно.
Іноді так поспішаєш, що сідаєш не у той трамвай і спізнюєшся уже остаточно. Зі мною це тепер траплялося постійно. Я намагався побачити чужий сон, а провалювався у звичайний, свій. Спав коротко, прокидався із відчуттям тривоги, одразу хапався за телефон — перевіряти новини і дзвонити Вамбі, безглуздо, безнадійно вслухатись у голос оператора. А одного ранку не став перевіряти й додзвонюватись. Глянув на годинник — рано, а дзвонити — і це тепер точно — пізно. Я заплющив очі… і одразу, а може, пройшли години — ніхто насправді не знає, але здається, отак, миттєво я опинився на злітній смузі, перед величезним літаком. Я бачив, як ідуть по скляному рукаву люди, далекі і тому невеличкі, як горобці. Мені було байдуже до них. Дмухав вітер, сильний і хижий, і я стулив поли тоненької куртки, озираючись, де ж подітись, аби зігріти змерзлі кістки. Я дивився на себе ніби збоку, і Костя, той, що уві сні, шукав очима вхід до будівлі аеропорту, а другий, той що спить і бачить себе, помітив щось дивне у скляному рукаві. Там, мов рибка в акваріумі без води, била ручками об скло дівчина. Сині джинси, пухка куртка, що підкреслює, які ненормально тонкі в неї ніжки, в’язаний ясно-синій шарф, намотаний на голову, обличчя не роздивитись.
Чоловіку на смузі було байдуже. Та я вирішив заговорити до нього, до Кості, що стоїть на смузі і мерзне, не звертаючи уваги на рибку-дівча. Не знаю, чого це раптом, але заговорив я винятково зверхньо і так, ніби я був сам Господь Бог (хоч, зрештою, хто ми, як не боги, у своїх снах?)